В Україні трукрайм подкастів ще не так багато, та цей жанр активно розвивається. Керівник студії IZONE Media Олексій Кушнір поговорив з авторками подкасту «Не та людина» — Олесею Лукʼяненко, Анастасією Рахманіною та звукорежисеркою The Ukrainians Вікторією Лавриненко про те, як вони створювали цей проєкт, які були найбільші виклики та проблеми, а також про майбутнє цього жанру в нашій країні. 

Звідки взялася історія та чому вирішили зробити з неї подкаст? 

Олеся: Мене захоплюють детективи та кримінальні історії. Якщо пропоную ідеї у своїй студії, то вони досить часто стосуються саме злочинів, серійних маніяків тощо. Ця історія прогриміла ще на початку 2000-х, але я дізналася про неї лише роки 2-3 тому завдяки сценаристу Вані Тимшину.

Я була настільки вражена, що подумала: «Це дуже класна історія для серіалу!» Але паралельно я розуміла, що масштаб цієї історії настільки великий, що перш ніж починати роботу, потрібно добре підготуватися: провести дослідження, знайти матеріали, поговорити з героями. На усе це потрібен час і гроші. 

У світі досить поширена практика: спершу виходить подкаст, а тоді вже серіал.

Тоді я познайомилася з Настею Рахманіною, вона виявилася страшенною фанаткою подкастів. Паралельно з цим Український культурний фонд оголосив новий конкурс, і ми вирішили податися, хоча й без особливих очікувань. Та нам пощастило і ми перемогли. 

Коли ми перемогли я спершу дуже зраділа, а потім злякалася. Це звучала як класна ідея, але я не знала, як ми до неї підійдемо. Як усе зробити, з чого почати? У нас є основна робота, а подкасти — це хобі.

Анастасія: Я довго хотіла зробити наративний подкаст, бо до цього разом з колегами вже випустила розмовний проєкт про українську кіноіндустрію. Мені сподобався цей процес і я хотіла продовжити, але в мене не було історії. Згодом прийшла Олеся і пазл склався, усе понеслося. Ми розуміли, що не зможемо видати подкаст самостійно, але абсолютно випадково законектилися з The Ukrainians Media. І усе вдалося. 

Як випрацювалася початкова концепція та формат подкасту? 

Анастасія: Спочатку ми не думали про формат: у нас просто була історія, яку ми дуже хотіли розказати. Ми почали досліджувати, що нам потрібно, аби це зробити. Говорили з різними людьми і щоразу зʼявлялися нові подробиці і герої. Так ми назбирали велику кількість інтервʼю та матеріалів. 

Ми хотіли знайти для себе відповіді на питання, які в нас виникають. А коли зрозуміли, що для нас немає великих «білих плям», то почали думати про форму.

Олеся: Ми точно знали, що будемо відштовхуватися від історії головного героя — Сергія Ткача.

Для промо добре було робити акцент на історії серійного маніяка. Та ми точно знали, що хочемо розказати історію не лише про це, а й про невинно засуджених, які опинилися за ґратами через дії правоохоронців. 

Тобто у вас була ще й журналістська задача: розповісти про досить актуальну для суспільства проблему?

Олеся: «Журналістська задача» звучить досить відповідально, але так. 

Коли ми почали досліджувати цю історію глибше, то зрозуміли наскільки велика це проблема. Коли я дізналася про цю історію, то була шокована: за злочин однієї людини посадили, 9-10 невинних людей. Але такі реалії в нашій країні. 

Анастасія: Наша задача була розповісти про людей, які безвинно відсиділи у вʼязниці. Їхні життя були навіки скалічені через злочини Ткача і злочини правоохоронної системи. Коли ми почали розкладати цю історію, виявилося, що в ній є багато складових. З історії слідства, з судів, з тюрми.

Коли ти починаєш розкладати на складові, ти розумієш, що треба в кожну з цих тем заглиблюватися і знаходити якесь узагальнення. Щоб зрозуміти, що взагалі відбувається: які цифри, який масштаб проблем? 

Як знайти баланс між журналістикою та «продуктовим поглядом»? 

Олеся: У нашій роботі ключем став сам подкаст як форма майбутнього проєкту. Я не є ані професійним журналістом, ані радійником, ані ведучим. І напевне, я не спробувала б себе в такому серйозному професійному жанрі, якби не цей проєкт. Подкаст не обмежує тебе професійними рамками, це форма, де ти можеш експериментувати з жанрами, де твоя щирість важливіша за твій рівень професіоналізму.

Але має бути баланс. Бо якщо ти будеш щирим, але нестимеш херню, то люди не будуть слухати. Проте якщо ти щиро чогось не знаєш і зізнаєшся в цьому, бажаючи розібратися — подкаст дає таку можливість. Ти можеш прямо говорити: от ми не знаємо, але хочемо розібратися.

Також у трукраймі ти можеш гратися з драматургією та монтажем. Ми не називаємо це журналістським розслідуванням, бо якби це було журналістське розслідування, ми мали б, певно, прийти до певних висновків. Вислухати всі сторони, зібрати максимум інформації. Ми ж до цього поставилися як до історії і в нашому подкасті ми розповідаємо цю історію. Якісь випуски були більш емоційними, а якісь були сильніші за фактажем. Усе це було більше схоже на дослідження.  

Анастасія: Якби це було розслідування, то там мали би бути всі сторони. Але ми одразу для себе прийняли один бік. Сказали: ми погоджуємося з тим, що жертви — це жертви. Ми їх підтримуємо і одразу кажемо слухачам, що ми на їхньому боці. Також ми розуміли, що якщо йти за історією, то знайти тих міліціонерів, тих слідчих, тих оперів, які затримували, катували, вибивали свідчення, неможливо, бо багатьох вже немає в живих.

Ми одразу вирішили для себе, що даємо другу сторону тільки тоді, коли це має сенс. А коли це не має сенсу, то ми просто розповідаємо, що от були такі люди, вони робили таке, а на допитах чи в розмові з журналістами вони згодом розповідали це і це.

Ми шукали цей баланс в іншому. Ми намагалися емоції збалансувати фактами.

Як виглядала робота над подкастом з боку The Ukrainians?

Вікторія: Раніше ми ніколи не працювали з готовими матеріалами від авторів, тому це був своєрідний виклик. 

Для мене як для звукорежисерки, було трохи страшно, адже попереду була робота з багатьма голосами. Та полегшити цей процес допомогла крута підготовка від Олесі і Насті.

Авторки зробили усі розшифровки з чіткими таймкодами: де що потрібно вирізати (вони навіть прописали паузи та додаткові шуми типу «вдох-видих» героїв), що додати та як скомпонувати. В якийсь момент авторки навіть самі експериментували з нарізкою та пробували робити це самостійно. 

У роботі у нас все було структуровано і я б радила робити усім так. Як це виглядало у нас?

Ми створили папку на гугл-диску, доступ до якої був у всіх учасників процесу. Кожен епізод мав свою окрему папку, а в ній сценарії і усе, що стосується саме цього релізу. Також була загальна папка зі звуками, які повторювалися у кожному епізоді. 

Така система допомогла чітко працювати. Окрім цього, ми багато експериментували зі звуками і записували різне — наприклад, звук велосипеда, адже маньяк їздив на ньому. Це стало такою маленькою фішкою. 

Олеся: Я професійно не займаюся монтажем, мені показали програму: тут можна використати ножиці, тут —  відрізати, а тут — підставити. В принципі, на цьому і закінчилося.

Коли прийшла перша версія змонтованого файлу від Вікторії я дуже хвилювалася. Я реально боялася його відкривати. У кіношників є такий вислів: «Монтаж твого фільму ніколи не буде виглядати так жахливо, як на першому монтажі». І через цей страх я цілий день ходила по студії і не відкривала. Вперше включила, коли сіла в машину. Я не памʼятаю дороги і як я їхала, але не зупинялася до кінця епізоду. Коли він закінчився, то почала усім одразу писати: «Це воно! З першого разу настільки попали з саунддизайном, що нема що змінювати».

А на чому саме робили акцент в подкасті, коли створювали саунддизайн? Чи намагалися створити якусь картину в голові у слухачів?

Вікторія: Я орієнтувалася на атмосферу трукрайм. Все-таки, це не про метелики й квіточки. Людина має відчувати якусь інтригу, вона має бути в атмосфері. Попри те, що це досить страшна історія і вона висвітлює важкі і серйозні теми, мені хотілося зробити, певною мірою «розважальний» контент. Ми хотіли, щоб читач захопився та відчував атмосферу в цілому. Аби передати атмосферу, ми використовували різні звуки: шум вітру, атмосферу провінційного містечка, відчуття такої липкої пустоти, де відбувається щось жахливе і ніхто не може нічого зробити. Звісно, я не відходила від слів героїв. Коли були драматичніші моменти, ми додавали драми, а коли щось позитивне — старалися підібрати щось світле. Але загальна атмосфера такого гнітючого страху мала зберігатися.

Анастасія: Окрім матеріалів, ми прийшли до команди вже з готовою головною музичною темою. Ми довго працювали з композитором: намагалися пояснити, що саме нам потрібно, показували різні референси.

Також ми записували звуки «з поля». Якщо це тюрма, то записували як звучать залізні двері, звʼязки ключів. Якщо поїхали в Пологи, то пішли на міст і записували шум машин. Коли були біля будинку Ткача, то записували як люди ходять по гравію. Усе це допомагало відтворити картину подій у звуках.

Вікторія: На цих живих записах ми навіть не додавали музику. Бо ці звуки були такими атмосферними, що їх не потрібно було посилювати, аби не переборщити.

Усім майбутнім авторам трукрайм подкастів, я б хотіла побажати завжди записувати «живі» звуки з поля, бо це дуже підсилює подкаст. Цього не замінить жодна мелодія.

Що було найважче у роботі над подкастом? 

Олеся: У нас був такий величезний обʼєм матеріалу, що я навіть не могла спати, бо тривожилася 24 години на добу. Я не уявляла, як ми його попрацюємо. Але згодом я зрозуміла: у нас виходить шість випусків, тож було б логічно поділити по три тексти кожній, бо це звучить не так страшно як шість. Після цього трошечки полегшало.

Вікторія: Для мене найважчим був момент, коли я отримала дуже багато аудіо. У роботі над подкастом є багато монотонних задач, які треба просто зробити: нарізати усе, підчистити, вирізати зайві звуки в розмові, тут підтягнути звук, а там — зменшити. Це дуже марудна робота. І це було направду найважче. Підбирати музику — це дуже романтично, але це невелика частина роботи над подкастом. 

Анастасія: Для мене найскладнішим був перший запис. У мене не було багато досвіду роботи за мікрофоном, тож було страшно, бо відчували, що все не те. Ми звучали дуже штучно, у нас за це навіть майже назрів конфлікт. Але ми видихнули і таки записалися.  

Також було важко емоційно. Коли ми прийшли до батьків вбитої дівчинки у Пологах, ми не знали як з ними говорити. Ми розуміли, що нам потрібно розпитати як померла їхня дитина. Але не уявляли як це зробити. 

Анастасія: Ми кілька місяців працювали в цьому селі і щоразу мусіли морально готуватися до цієї поїздки. І ми ніби приготувалися, ніби придумали, що ми скажемо. Але потім, коли опинявся біля того будинку, і розумів, що зараз ти зустрінешся з цими людьми, то ти стояв в ступорі, бо не знав як поводитися. Записувати розмову з батьками було складно ще й тому, що один з герої — Яша — їхній родич. Вони і досі думають, що дитину вбив він.

— Може додому? А може не підемо?, — говорили ми одна одній стоячи біля будинку.
— Я не уявляю, як зараз прийти до батьків і сказати: а розкажіть мені, що там, як?

Розкажіть, чи вийшло зацікавити авдиторію? Який був відгук?

Анастасія: Аудиторія дуже круто відреагувала на подкаст, ми прям не очікували. Коли ти випускаєш своє дітище в життя, то ніколи не знаєш, що буде. А тут люди почали масово писати, що вони в захваті: хтось писав, що плакав, хтось, що мурахи бігали. Усі ці відгуки на перші епізоди надавали крила для роботи далі. Ми розуміли, що люди чекають і хочуть класний продукт.

Чи є майбутнє у цього жанру в Україні?

Анастасія: Мені здається, що перспектива є у будь-якого жанру, якщо це класна історія і якщо її дійсно професійно розповідати, а не робити аби як. Якщо в подкасті досліджувати, розробляти, шукати якісь форми, якісь гачки, що зачепить слухача, мені здається, що так! 

Досить довгий час трукрайм був найпопулярнішим жанром серед подкастів не лише в Штатах, а й в усьому світі. Ми ж не можемо сказати, що люди там не такі, як в Україні. І тому, якщо всьому світу подобається, то чому нам не має подобатися? 

Олеся: Я думаю, що наразі війна — це суцільний трукрайм. Вона відкриває безліч тем, які будуть актуальні для всього світу: воєнні злочини, зниклі люди, знищені міста тощо. 

Мені здається, що за подкастами найближчі роки майбутнє. Чому? Наприклад, це дешевше у виробництві ніж фільм, навіть документальний, а тим паче — ігровий. Ти можеш робити подкасти навіть не маючи супер дорогої техніки та великих бюджетів. Достатньо просто мати бажання розказати історію.

Вікторія: Я думаю, однозначно майбутнє є. Для трукрайм подкасту дуже важливо мати хорошого сценариста чи сценаристку, як на мене, — це взагалі головний виклик.

Я дуже вірю в те, що подкасти в Україні будуть розвиватися. Усі будуть вчитися писати сценарії, працювати з інтерв’ю. Не просто говорити просто годину з гостем ні про що, а брати інтерв’ю і витягувати історії. Саме це приваблює в подкастах і зокрема в трукраймі. Тому всі, хто хоче почати, почніть з написання історії, бо це найважливіше. А техніку завжди можна організувати.

Переглянути повний запис розмови можна на ютуб-каналі IZONE Media:

Послухати подкаст «Не та людина» можна за посиланням.

Також читайте:

Номінанти на отримання премії The Ambies

На межі. Епізод другий. Перші на свободі

6 фактів про подкасти та їх слухачів: світова статистика