*Лунають звуки вибухів*

«Шановні громадяни України. Сьогодні вранці президент Путін оголосив про введення спеціальної військової операції на Донбасі. Росія здійснила удари по нашій військовій інфраструктурі та нашим прикордонникам, прикордонним загонам. В західних містах України було чутно вибухи. Ми вводимо воєнний стан на всій території нашої держави. Хвилину тому я провів розмову із президентом Байденом. США вже почали гуртувати міжнародну підтримку.

Сьогодні від вас, від кожного з вас потрібно спокій. По можливості лишайтесь вдома. Ми працюємо. Армія працює, працює весь сектор безпеки та оборони України. На зв’язку з вами постійно буду я, РНБО, Кабінет міністрів України. Незабаром я знов вийду на звʼязок. Без паніки. Ми сильні. Ми всіх переможемо. Бо ми — це Україна. Слава Україні»

У лютому ми запустили подкаст про війну і близько не уявляючи, що почнеться за декілька днів. Другий його епізод мав бути про мову ворожнечі. Про те, що узагальнення і дегуманізація — це зло і не треба так робити. Але зараз наша країна, наші люди, у самісінькому епіцентрі гарячої фази повномасштабної російсько-української війни. І щодня ми бачимо і чуємо стільки нестерпно жахливих, гірких і несправедливих історій, що я не бачу жодної можливості залишатися із холодною головою. Не відчуваю за собою ні морального права, ні сили волі відстоювати перед своїми співгромадянами виваженість і терпимість. Усе це зараз просто не спрацює. Я завжди стоятиму на позиціях, що треба залишатися людиною і проявляти гуманність навіть до свого ворога, передусім до нього. Бо інакше сама перетворюся на такого ж нелюда. Але штука у тому, що аби проявляти людяність потрібно самим спершу вижити: і фізично, і ментально. Для кожного з нас це першочергове завдання і кожен із нас користується тими захисними механізмами, які його рятують тут і зараз, часом досить сумнівними у мирному житті.
Цей епізод буде про інше. «День Д» — так військові називають день початку воєнної операції. Ми попросили усіх, хто хотів би і має можливість, поділитися своєю історією. Розповісти, як вони дізналися, що Росія почала війну. Перші думки, страхи і вчинки, дзвінки і переписки з рідними і далекими. Ранок 24 лютого назавжди змінив життя кожного з нас. Тож цей досвід особистий і колективний, справді супер важливий і без перебільшення — безцінний. Мене звати Альона Савчук і це подкаст «Бруд і кров».

***

Привіт. Мене звати Рома Губа і перед початком війни я повертався пізно увечері додому і у київському метро зустрів людину, яка була моїм редактором у Слов’янську під час подій 2014 року. Я не бачив її кілька років і просто випадково зустрів у метро, розповів про це своїй подрузі й вона сказала, що це поганий знак.

Я не вірю в знаки, але я прийшов вночі додому: послухав, здається, останній довоєнне звернення Зеленського, де він також говорив російською, звертався до росіян. І завів будильник на 5 ранку, адже проскакувала інформація у новинах, що о 5 ранку може початися війна. Я прокинувся о 5 ранку і за кілька хвилин почалася війна.

***

За день до нападу Росії на Україну у мене був довгоочікуваний вихідний. Перед цим я працювала десять днів по 12 годин. Я зробила вибір у цей день між тим, як провести його так, як я хочу, цей останній мирний день, я знала, що це буде крайній мирний день перед початком великої війни. І між тим, щоб готуватися до цієї війни. Мені треба було докупити деякі медикаменти у мою тривожну валізку, закупити продуктів, аби їх було більше, ніж в нас уже було в квартирі. І я вирішила, що я хочу, аби цей мій крайній мирний день перед великою боротьбою, я провела вдома, дивлячись серіал. Мені хотілося їсти якусь абсолютно шкідливу і смачну їжу, сміятися і думати в той день лише про безтурботне життя.

Я не могла заснути до четвертої години. Я відчувала, що ця ніч буде початком чогось дуже поганого і великого. І я дивилися весь час серіал, намагалась себе відволікти. Не думати кожну хвилину «от зараз», не оновлювати всі стрічки новин. І від втоми, вже від бажання спати я відключилась десь о четвертій годині. Але я знову прокинулась о 5:10 від вибухів.

***

Я дуже добре пам’ятаю ранок 24-го, бо ніч перед тим була якась супертривожна. Я вийшла з Сільпо і передбачення на чеку писало про те, що вночі можливі гості. Я посміялася з нього, надіслала сестрі. А вона мені сказала: «Боже, викинь цей чек, нам не потрібні ніякі гості». Здається,  в той момент ми з нею думали про одних і тих самих людей. Ми думали про одні й ті самі події, хоча ще нічого ну настільки явно не передбачало те, що вже за кілька годин, саме сестра стане тою людиною, яка розбудила мене фразою: «Відкрий, будь ласка, новини. Там почалося». Я точно знала в той момент, що побачу в сповіщеннях, але сподівалася на інше. Відкрила телеграм і почала бачити це: «Миколаїв обстріляли, Київ обстріляли»…

***

Мене звати Настя, я з Кропивницького, мені 31 рік. З усіма цими тривожними новинами я ніби розуміла, що щось-таки має статися, і як всі люди щось читала, якось ніби готувалася, зробила копії документів, але все чекала, що нічого таки не відбудеться

Напередодні я сходила й купила 2 коробки цукерок по акції, чомусь мені схотілося, мені хотілось ними запастись, прийняла ванну, жалілась друзям на шумних сусідів згори. Я 2 місяці як живу в своїй квартирі, ще толком не роззнайомилася із сусідами, і квартиру не облаштувала. Думала, які шафи і які меблі ставити в дім. Я проснулася опів на 6 ранку 24 лютого від звуку військових літаків. Поруч із містом є військовий аеродром і звук мені знайомий з дитинства. Але до всього квартира виходить вікнами на шумну вулицю і я подумала: «От ти дурочка, це ж, мабуть, просто фура проїхала, а ти така накручена, що тобі літаки вчуваються». В ту секунду подзвонив тато і сказав, що почалася війна, що Київ бомблять.



***
Привіт. Мене звати Лєна і я з Києва. Ця війна снилася мені майже два місяці. 24 лютого о 5 ранку я почула вибух і мені здалося, шо це сон. Тому я і далі лягла спати. Далі я прокинулася вже о 7. Я мала йти в офіс і записувати вебінар. Я побачила повідомлення від двох друзів. Одна подруга писала мені: Де ти? Приїжджай до нас. Вони живуть під Києвом, там само, де мої, у Вишневому. А інша подруга з Нідерландів запитувала, що відбувається. І тоді я зрозуміла, що почалася війна. 

***

«Мною принято решение о проведении специальной военной операции. Ее цель – защита людей, которые на протяжении восьми лет подвергаются издевательствам, геноциду со стороны киевского режима. И для этого мы будем стремиться к демилитаризации и денацификации Украины. А также преданию суду тех, кто совершил многочисленные кровавые преступления против мирных жителей, в том числе и граждан Российской Федерации»


***

В цей момент мене опанував жах. Напевно, схожий жах на жах тих людей, які у Другій світовій прокинулись не від співу пташок або чогось подібного, а від того, що на них скидують бомби. Мене опанував жах і я почала трохи плакати. Моє тіло не контролювалося мною. Моє тіло, мої зуби, мої руки дрижали. Чоловік сказав: «Швидко сховатися в місце більше менш сховане від вікон«. Я почала одразу ж писати в чати, які в мене є. І всі почали одразу ж відповідати. Тобто прокинулися всі. В сіх куточках Харкова було чутно вибухи.  Чоловік сказав збирати сумки, збирати найпотрібніші речі. Я потрошки змогла нарешті опанувати своє тіло, бо мої руки дрижали, мої зуби дрижали і не могли… не слухалися мене. Мій мозок вже заспокоївся й почав приймати ситуацію, почав бути нормально працювати, але моє тіло досі ні. Потім я змогла опанувати його й почала збирати найпотрібніші речі в рюкзак, валізу. Поки я сиділа, збирала речі, сиділа, збирала речі, сиділа. І писала у свої чати, щоб ми могли, ми і мої близькі, ті, кого я люблю, могли заспокоїти один одного, чоловік пішов купити пальне, теж купити продукти і щоб ми збиралися і виїжджали з міста. 

Було величезне відчуття дисонансу. На вулиці світило сонце, було блакитне небо, була дуже гарна погода і люди на вулиці, вони виглядали так, наче у них немає жодної паніки. І водночас на вулиці також так само були люди, які квапилися з пакетами, сідали в автівку і їхали, їхали з міста. В цьому був весь дисонанс. Це виглядало дуже дивно. 

***

Я пам’ятаю, що я думала в той момент. Я пішла, взяла собі склянку води, пила воду, стояла і дивилася у вікно. В мене видно правий берег Києва, трошки міст Патона і видно цей найбільший прапор на правому березі. Я дивилася так і думала тільки одне: «Я, звісно, ніби готувалася до того, що почнеться війна, але чорт, як же прикро що вона почалася, як же мені подобалося моє таке класне таке цікаве й таке насичене життя. Як же прикро, що зараз воно буде повністю перекреслено».

***

Перше, що я зробила, — це дістала телефон і перша ж новина в телеграм-каналі з новинами про те, що Путін почав війну. Мабуть, в мене на якийсь час був ступор, бо я механічно зібрала якісь речі, документи, гроші, вдягнула лінзи і ми вийшли з дому о 6 з сусідкою. Я не зрозуміла, куди ми йдемо, навіщо, що відбувається, про щось намагалася жартувати й просто хворобливо оновлювала стрічку новин. Ми підійшли до метро, ми жили на станції Героїв Дніпра, буквально за 10 хв. Там було достатньо спокійно. Поряд з метро жіночка розставляла коробки продавати овочі й фрукти, як завжди. І це не знаю, не давало зрозуміти, що щось відбувається. Як? Як війна? Не може бути. Це не правда. І увесь день, увесь цей четвер це було постійне скролення стрічки, перечитування новин і обговорення, що робити. Ну типу, що робити. Мабуть, о 12 дня у мене сталась перша істерика. Я плакала, я не могла просто зупинитись. Тому ще це здавалось якимось сюрреалізмом. 2022 рік. Ми живемо в цивілізованому світі. Ми одна з найрозвиненіших країн (бла-бла). У нас є багато можливосте, ми європейська країна, ми рухаємося до чогось кращого і війна, ну тобто війна, справжня війна з танками, БТРами, з обстрілами, з вибухами. Як це? Це не вкладалось в голові, це здавалось сюрреалізмом і мабуть, кілька днів після того. 

***
Почула, як мама дзвонить рідним. У мене в Росії є двоюрідні сестри, мамині племінниці. Як вона дзвонить їм і каже: «Привіт, нас бомблять, може ніколи більше не почуємося» — і кидає трубку. Вони передзвонили, плакали, розказували, що тоже переживають, що для них це шок і що вони тільки нічого не можуть із цим зробити. 

Далі був день, який я навіть не можу пригадувати якісь деталі насправді, крім того пробудження. Пам’ятаю, що трусились руки. І що не знаю, як це пояснити. В годині 4 я вперше почала плакати.

Мені просто стало жалко себе, жалко їх, жалко того, що тільки 2 місяці в своєму домі і за що воно це все нам. Навіщо було витрачати ту любов переживання і зусилля на той колір стін і якісь деталі і чи знадобиться воно взагалі. Стала хвилюватися за те, що з кимось не зустрілася, з ким мала зустрітися, бо були якісь справи, зайнятість. Почала обдзвонювати родичів.

***

Я була вдома, вийшла з кімнати і моя мама вже не спала. І вже знала, що сталося. Все тіло тряслося, але я розуміла, що потрібно, дуже-дуже важливо залишатися спокійною. І моя мама теж була дуже занепокоєна, але спокійна. А ось найважчим моментом було те, що моя сестра, у неї була просто істерика. Вона живе не з нами, але у неї була істерика, яку ми чули телефоном. Вона говорила, що давайте, швидко збираємося і ми зараз виїжджаємо, і вона просто не чула нічого, крім цього. В неї була одна задача: їй потрібно поїхати. Ми говорили, що зараз не поїдемо з нею. Але вона просто нас взагалі не чула, їй було дуже-дуже важко чути її в такому стані.

***
Мій хлопець тоді був на службі, він рятувальник. Я одразу почала йому дзвонити, тремтячим голосом казати, що почалася війна і я чула вибухи. Він спав тоді, нічого не чув і намагався мене заспокоїти тим, що це були якісь дуже… ці вибухи були дуже далеко, що можливо це працювали якісь наші системи, наші військові. Але я знала, я була впевнена на 100%. Після того я подзвонила до мами. І тут я зламалась. У мене почав зникати голос і мені почало бракувати букв, які б склались у слова. І слів, які б складалися у речення. Мені було дуже страшно. І дуже важко. Говорити мамі, що я не виїду додому. Я не поїду в безпечне місце.

Я почала плакати і збирати речі. Складати фінально всі документи, медикаменти, продукти. Зробила це дуже швидко, одягнулася у всі зручні й найтепліші речі. І просто спустилася вниз, тому що живемо ми на високому поверсі і мені було небезпечно, я думала, мені буде небезпечно залишатись у квартирі. Я з’їхала вниз, я бачила як купа людей виходить з речима, валізами, сумками з будинку цілими сім’ями, з дітьми. Вони виходять і сідають в машини і їдуть. Це була сьома ранку. Люди їхали і на вулиці був величезний затор. До найближчої заправки, а від заправки — на виїзд з міста. Вони всі тікали і мені теж дуже сильно хотілося втекти. Я стояла з цими речима на першому поверсі і за цю годину, поки я там стояла, а можливо більше, повз мене проходила безкінечна кількість людей, які виходили і їхали, сідали в машини і їхали, коли по них приїжджали машини. Мені було так страшно.

***


Кожному з нас того ранку передусім треба було зробити вибір. Їхати вглиб, куди подалі чи залишатися на місці і укріпити позиції.

***

Зранку затори на виїзді з Києва паралізували саме цей виїзд: зокрема це були напрямки Житомира та Білої Церкви. Також стояли Столичне та Гостомельське шосе.

***
Мені здавалося, що я зараз роблю якусь величезну помилку і за якихось декілька годин я навіть не зможу вибратися з Києва. Але я точно знала, що не поїду звідси сама. Я не поїду звідси без свого чоловіка. А він не поїде, тому що в нього… Його обов’язок — це рятувати людей і він не зможе звідси поїхати. Оскільки впевнений, що він тут потрібен.

Я сиділа там певно годину, можливо дві, на першому поверсі свого під’їзду. Я бачила як консьєржа, з якою я щодня віталась в будинку, закриває свою кімнатку і каже, що вона їде, і говорить де вона лишає ключі від укриття. Я бачила, як люди у соцмережах пишуть і просять кудись їх підвезти, завезти, забрати.

***

Потім ми виїхали, потім були дуже довгі черги всюди. Довгі черги в банкомат, ми розділилися і чекали, стояла дуже довго в черзі в банкомат, дві з половиною години. Хлопець стояв в черзі за пальним, у нас не було пального, мінімально. Дві з половиною години. І я пам’ятаю як в той час, у цей момент ми ще вирішували з Богданом, моїм другом, коли він прийшов, що робити. Ми стояли в черзі в банкомат і ми такі: «Ну от вони вдарили по військових об’єктах, все, це зараз закінчиться. Зараз вони ж не можуть там по мирному населенню і так далі». Все, вони злякали нас, налякали нас, паніка минула. У той час на виїзді з Києва були шалені черги в сторону Житомира. Ми бачили, багато хто відео публікував, фото, сторіз.

***

О 7-10 ми вже на заправці. Бензин подорожчав на 10 грн. О 7-15 – заїжджаємо в магазин, беремо буханку хліба і пляшку олії. Людей відносно не багато. На касі не спрацьовує кредитна картка MONO — мама пропонує заплатити готівкою, але я відмовляюсь, розумію, що кредитні кошти заморожені. Роблю махінації з картами — оплачую! А починає така кількість людей підходити, що на кожній касі — вже більше ніж двадцять! Ми приїжджаємо в будинок о 7-45. Я починаю розбирати свої речі, а взяла я все найкраще – новий спортивний костюм, білі кросівки, білі шкарпетки… Починаю розуміти, що саме з цими речами у разі чого — я піду у сховище. І тільки в цей момент приходить чітке усвідомлення — війна! Росія почала повномасштабне вторгнення на територію незалежної України!

***

В нас до останнього була надія на те, що не закриють небо одразу – що там якісь папери треба підписати — що якісь депутати мають прийти і вони поки прокинуться і ми були впевнені, що все ок — просто от треба протриматися буквального три години і ми вилетімо і все буде з нами добре! І водночас ми заходимо в телеграм, і бачимо купу повідомлень про те що вибухи чути в усіх містах Україні – навіть не у всіх районах Києва – а просто усюди! Ми бачимо відеозвернення путіна – і я памятаю цей момент – коли мені почало здаватися – що все це сон! Бо як? Це не можливо! Це просто якийсь треш! 

І ми їдемо в аеропорт. Це насправді була не найрозумніша ідея через те, що це стратегічний обʼєкт, до якого летять зараз ракети і ми намагаємося туди приїхати, але в нас просто було дуже сильне відчуття, що все буде добре – ми просто маємо якось звідси поїхати і все буде окей. Не було жодних повідомлень про закриття неба, про те, що аеропорти не працюють. Ми приїжджаємо – бачимо – що там запарковані машини і майже заходимо в аеропорт, де нас зустрічає охоронець зі словами: «А Ви куди?»

І тут ми розуміємо – що аеропорт евакуйовано. Всі рейси, все скасовано 

І розуміємо, що в нас немає плану. Наш єдиний план був, що ми вилетімо й якшо що — залишимося в Європі.

***

Мої перші думки — скажу що не було однієї конкретної думки. Це був вир думок. При тому інколи дивних примітивних і панічних. Я помру з брудною головою. Я не встигла домалювати картину на номерками, а я так хотіла. Я маю врешті-решт написали хлопцю, з яким ми не дуже добре останнім разом спілкувалися, з яким я маю не дуже завершену історію з самої школи. І до якого я була занадто жорсткою інколи. І я написала йому повідомлення й досі його не надіслала. Але я надішлю і я хочу, щоб він знав.

Я одразу схопила свій гаманець, але не через гроші, а через те, що в моєму гаманці є спеціальний відділ, де я ховаю усілякі маленькі записки, передбачення сільпо, список дідуся, який він написав, коли ми з мамою їздили на дачу, яка знаходиться під Гостомелем, до речі, і де він просив нас обрізати малину, зробити ще щось. Тобто це дуже важливі для мене, які я ховала в своєму гаманці і цей гаманець дуже цінний для мене в такі моменти.

***
Згодом увесь ранок я думала про квіти які тільки вдалося виростити. Я думала про свою колекцію артбуків, яка залишилися в квартирі. Я навіть хотіла забрати один з них, він з українськими килимами. І це мій улюблений артбук взагалі. І ще я цілий ранок думала про те, що так і не зібрала тривожний рюкзак для себе напередодні, хоча насправді зібрала десятки таких рюкзаків для інших людей. 

***

Почала збирати речі – і не могла зрозуміти, що мені брати! Я не збирала тривожний рюкзак, бо я не вірила, що він може пригодитися! Я забрала з собою сорочки вишиті, старовинні прикраси, кілька книжок і засоби для шкіри. І ми побігли! Хотіли зняти гроші — всюди вже були шалені черги до банкоматів, ми прийшли не на ту автостанцію. Їхали і таксист сказав, що він не вірить, що це справжня війна і він спокійно лишається заробляти гроші і не розумію, чого люди так панікують

***

У моєму в житті було достатньо багато речей, які я вважала могли поділити моє життя на до і після, але цей ранок, 24 лютого 2022 року, дійсно змінив все життя. Тому що мені довелось покинути єдине місце, де я почувалась вдома. Бо я кілька років назад втратила всю родину. І це було єдине місце, де зберігались всі дорогі мені речі. В мене зараз із собою просто два рюкзаки, мої плюшеві іграшки, без яких я зараз просто не можу заснути, це єдина річ, яка дозволяє мені поспати — і все.

Перший день, першу ніч, ми провели в метро  сусідкою. В нас досить захищений коридор в квартирі, але я просто не розуміла, як ми зможемо заснути. Мені здавалось, що щось обов’язково станеться. Навіть не зважаючи на те, що Оболонь в принципі була досить тихою протягом всього дня мені здавалось, що щось обов’язково має статися. І тому ми пішли в метро. 

Там було холодно, незручно. Я зрозуміла, що я не вмію жити в екстремальних умовах. Але, мабуть, оточення, те, що там було багато людей були люди з домашніми тваринами, собаками, котами, було багато сімей з дітьми — це змушувало якось заспокоїтися трохи. Ти розумієш, що ти не один, що ці всі люди разом з тобою, що вони теж такі як ти, теж бояться. І це дозволяло хоч на трошки, мабуть, заспокоїтися і спробувати прийняти нову реальність.


***
Оскільки я живу в Амстердамі, насправді я не могла почути сирен чи чогось такого. Але сам факт того, що о 5 ранку мені почали приходити повідомлення з якимись або сердечками розбитими, або вибаченнями. І поки нічого від моїх батьків. І перше, що я зробила, це я написала своїм батькам, чи вони в порядку. І вони спитали, чи я в порядку. І звісно що я спіймала оцей ефект, синдром вижившего. Бо звісно я далеко, то звісно я в порядку. А як вони?

І це був дуже дивний день, бо в цей самий день, 24-го, я переїжджала зі своїм хлопцем у нову квартиру. Вся наша квартира була спакована в коробки і о 9 прийшли вантажники за коробками. І я подумала, боже, яка різниця: я на коробках і, напевно, багато людей теж зараз на коробках, але у зовсім, зовсім інших обставинах.

Я туди перевезла документи, перед основним переїздом. І перед цим основним переїздом я перевезла туди свій український прапорець. І я побачила у чаті українців в Амстердамі, що о 12 буде протест на площі. І я сказала своєму партнеру, що я не поїду без прапора, що я не піду на Дам без прапора і я поїхала на інший кінець міста за прапорцем. Він у мене такий, як на стіл ставлять прапорці, маленький. І я поїхала відразу на площу Дам. Там було 100-150 людей. І ми співали гімн і це здавалося якимось сюрреалістичним і таким наче як майдан. Трохи погудить, ми поспіваємо гімн. А далі будуть ескалації, я впевнена, страшне, і будуть жертви, але не такі гігантські, не такі як зараз. Тому 24 я провела під зливою, під зливою, кричачи путін хуйло, пояснюючи нідерландцям як це перекладається чи не перекладається.

***

Мене звати Антон, я з Донецька, але вже майже вісім років живу в Брюселі. 23 лютого я дуже пізно ліг спати, це вже майже була третя година. Я щось дуже довго дивився і фейсбук, і твітер. І якщо чесно я вже не пам’ятаю як я ліг спати. Останні дні у мене повністю було по суті зруйновано мій графік нормальний засинань і прокидань. І в принципі я вже звик прокидатися доволі пізно. Я працюю з дому, тому мені не треба зранку спішити в офіс. Я завжди сплю з увімкненим авіарежимом, тобто в мене взагалі там нуль якихось повідомлень чи дзвінків. І я прокинувся приблизно о 8:45 по Брюссельському часу. Тобто це вже була 9:45 за Києвом. Я знайшов телефон десь під подушкою. І коли я повернув телефон у нормальний режим, з увімкненим вайфаєм, телеком зв’язком, то почала приходити шалена кількість повідомлень. І миттєво мені почав дзвонити мій знайомий. Я навіть не пам’ятаю на що він дзвонив – на телеграм чи на фейсбук месенджер. Це знайомий, він з Чернігова, але вже багато років живе в Нідерландах, в Гаазі. І він почав спілкуватися, почав розказувати про події. Наче так… нормальна людина ж мала вже все б знати, правильно? І я його слухаю і з кожним словом все більше розумію, що йде війна. Я по суті навіть не міг нічого йому відповісти. Я щось незрозуміле мичав, окремі якісь слова, так і не казав. Бо мені було трошечки, навіть не трошечки, а конкретно стидно, що я настільки пізно прокинувся і я нічого не знав, що йде війна. А він уже розповідав про якісь для нього вже нормальні речі, то що там розбомбили аеропорти по суті у всій країні, не тільки десь на сході чи на півночі. Так само і на заході, і на півдні. І я з його слів, отакот слухаю, притому, що він певно думав, що я все знаю, він же розмовляв до мене як до притомної нормальної людини.

Я з його слів намагався собі намалювати цю картину взагалі, як зараз виглядає Україна, що де палає. Я майже нічого за всю цю співбесіду йому не сказав. І якісь питання він мені ставив щось як моя родина, а я навіть не зміг мені здається сказати як моя родина, тому що ну… я навіть не пам’ятаю що я взагалі відповідав. Я намагався якомога швидше закінчити цей розговор. І так, коли це скінчилося, я звичайно що миттю почав набирати свого татка, маму, брата. Батьки у мене живуть досі в Донецьку, а брат під Києвом. Ось приблизно так я дізнався як почалася війна.

***

Нікому не вдасться переконати або змусити нас, українців, віддати свою свободу, свою незалежність, свій суверенітет. Не Україна обрала шлях війни. Але Україна пропонує повернутися на шлях до миру. 

***

Мені здається, що от всі кажуть, що до війни не можна підготуватися, і, напевно, так і є. Але зараз уже здається уже 6-й день і от жодного дня від початку цієї війни мене не покидала думка про те, що я до неї все ж підготувалася. Як би страшно це, мабуть, не звучало.

Я мала рюкзак, я зробила всі бекапи інформації, я зібрала все найцінніше, я з’їздила до родичів у Чернігів. Я допомогла зібрати їм рюкзаки свої. Я зняла гроші, я оплатила всі рахунки комунальні, підписала всі акти виконаних робіт і завершила всі справи.

Я досі ніяк не можу усвідомити, що це війна, до сценарію якого нас всіх якимось чином готували. Мені здається, що це якийсь абсолютний абсурд. Всі казали про те, що не може так бути, що війні призначають якусь дату, вона обов’язково має настати раптово. Або всі казали, що цього не може бути, бо якось дивно публікувати карти наступу або всі свої плани — такого ніколи би не сталося. Але виявилося, що ось сталося. Виявилося, що в 21 столітті люди можуть трошки наперед розуміти, що з ними станеться війна. Але від того не бути впевненим, що ж правильно робити. Бо власне, мабуть, немає жодної відповіді про те, що є правильним і неправильним під час війни.

***

Мені здається, що 24 стався якийсь момент такого діп дінайл, того шо я не зрозуміла насправді що відбувається. Хотілося вірити що це просто минеться назавтра, але так не сталося. От це день в який я зрозуміла, що насправді знаю стількох прекрасних людей в україні і друзів україни. Нас підтримують. Тому хоч цей день ж звісно і не є прям першим днем війни, бо це є такого масивного наступу — насправді це 2930 або 20 якийсь день, бо війна почалася у 2014 році, звісно. Я розумію що це насправді був день, який було дуже важливо зрозуміти з ким ти і хто ти. А коробки собі якось розпакуються.

7:45 / я вірю в те, що багато людей ще сходять на гори татарки спокійні мирні. Поїдуть на мою рідну Солом’янку до будівлі, в яку потрапив снаряд. Бо я народилася в роддомі, який за два доми від того будинку від проспекту Лобановського. І ми ще відсвяткуємо нашу перемогу.

***

Ми прокидаємося і день проходить таким чином: не знаєш, що буде через хвилину, що буде через годину, через декілька годин, що буде завтра. Дні просто проходять, а ти не знаєш, що буде завтра. Ти точно знаєш, що буде перемога, що настане. Деякі довгоочікувані речі настануть, але зрозуміло, що це така важка структура, що все не закінчиться лише перемогою України. Це все. Світ вже не буде таким, яким був до цього. Світовий устрій не може не змінитися після цього всього. Вже ніколи не буде як до. Ні-ко-ли. Ні в Україні, ні в усьому світі на планеті Земля. Ніколи вже не буде нічого, як було раніше. І це розтягнеться на роки. І розуміння цього трохи навантажує і водночас готує до цікавого, непередбачуваного майбутнього, якщо воно звичайно ж настане для кожного з нас.

***

Перший день, перший ранок, він був важким, а організм даптувався до стресу. Але ми прожили його, як змогли. І все це залишиться з нами назавжди тепер. І зараз я думаю, що є D-Day, а ще є день, коли це все закінчиться. Я впевнена, що це закінчиться нашою перемогою. Слава Україні. 

***

Нема сумнівів, що ми вже переможемо в цій війні, нема сумнівів. Але мене тепер турбує більше тепер що ми маємо зробити після, після перемоги. Як ми маємо зробити щасливим наш народ. Перші дні після перемоги пройдуть в ейфорії, а потім треба буде відбудовувати. Але відбудовувати так, щоб було комфортно всім. І великим, і малим. І на селі, і у місті. Всюди.

***

З того дня минуло більше місяця. Хоча з часом відчуття ніби роки. Минули страх і паніка перших годин і днів. Минула ейфорія від того, що ми вистояли перші тижні. Сталося багато і жахливих, і прекрасних подій, на осмислення яких поки не вистачає ні часу, ні сил. Але ще дуже багато роботи попереду. У кожного на своєму фронті. У мене, і усієї нашої команди немає сумнівів, що Україна вистоїть і переможе. Лише кожному треба робити свою частину роботи і тримати голову над водою.