У цьому епізоді коротко і посутньо говоримо про причини й передумови збройних конфліктів на території Придністров‘я, Нагірного Карабаху, Абхазії та Південної Осетії. До чого тут етнічність, мова, релігія та економіка, а також який інтерес Росії у кожному з них?

Чи знали ви, що члени УНА-УНСО із Рівненщини воювали в Придністров’ї на боці сепаратистів? У самому русі говорять, що захищали там українців і право місцевих на самовизначення. Звучить знайомо?

До 2014 року українські посадовці досить вільно трактували поняття «територіальної цілісності» й «державного суверенітету». Проявляли дивовижну гнучкість принципів у широкому діапазоні: від політичних заяв та економічних зв’язків до роздачі паспортів, наприклад. Нічого не нагадує?

Несподіваний факт: теперішній глава невизнаної придністровської республіки Вадим Красносельський (який до того був там міністром ВС) має українське громадянство. І без проблем перетинав неіснуючий кордон Придністров’я з Україною сотні разів у той час, коли був у розшуку в Молдові та нев’їзний до Євросоюзу. 

Такі факти — не популярні у нас. Люди природно тяжіють до простого — чорно-білих історій із чітким поділом на хороших і поганих. Звісно ж, хочеться бути серед хороших, а не фруструвати від того, що керівництво твоєї держави застосовувало такі ж — ну, нехай і не незаконні, проте однозначно етично-сумнівні — прийоми щодо сусіда в такій же біді.

А ще є розхожа теза про те, що увесь світ мав би вступитися за Україну й допомагати нам, бо ми — остання барикада цивілізованого світу на руйнівному шляху нецивілізованої Росії. І що може бути важливішим за цю боротьбу добра зі злом ось тут і зараз? 

Зустрічне питання: що ви знаєте про сучасні геноциди й апартеїди, які теж ось тут і зараз, — наприклад, становище уйгурів у Китаї чи політику Ізраїлю щодо Палестини? Чи й досі дійсну війну курдів проти Ісламської держави? Або — навіщо далеко йти — скільки загинуло протестувальників у Казахстані минулого місяця чи шукачів притулку на білорусько-польському кордоні взимку? Та чому взагалі ці страшні речі стали можливими?

Наша зосередженість на собі та потреба уваги й підтримки — цілком зрозумілі: своя сорочка ближче до тіла. Але таке небажання подивитися на мапу світу зверху й вписати себе в міжнародний контекст робить гірше лише нам самим. Бо історія циклічна, а всі події і рішення мають досить прагматичні причини й логічні наслідки. І чим більше ми бачимо й розуміємо, піддаємо сумніву, проводимо паралелі та розрізняємо мотиви — тим адекватніше й прицільніше можемо реагувати на несподівані, на перший погляд, загрози й напади.

Україна не унікальна в своїй біді. І купа наших проблем, зумовлених війною, добре знайома іншим державам регіону. У Молдові є Придністров’я, у Грузії — Абхазія та Південна Осетія, Вірменія та Азербайджан воюють за Нагірний Карабах. Одні рани — зовсім свіжі. А іншим вже понад 30 років, і мало хто отак з ходу скаже, з чого взагалі почалася та війна і чим живиться досі. Щось із їхнього досвіду варто запозичити, інше треба роздивитися, зробити висновки й діяти абсолютно навпаки.

Політичні рішення й воєнну стратегію лишу охочим до такого оглядачам та експертам-коментаторам. Я — репортерка, тож розповідатиму тут особисті історії людей, які опинилися в епіцентрі бойових дій. Про чоловіків і жінок, котрі втратили життя або свободу через те, ким вони є і як думають. Про призначених ворогів народу, які щодня виходять з дому без упевненості, що ввечері повернуться. Про дітей, котрі ховатися від бомбардувань навчилися раніше, ніж читати й писати.

Мене звуть Альона Савчук і це подкаст Бруд і кров.

Як би не хотіла обійтися без узагальнень, політичного аналізу передумов та пошуку винних у ретроспективі, не можна розповідати, як живуть люди на території збройного конфлікту без пояснення його причин і що там взагалі сталося.

Тому в цьому епізоді таки буде про політику та історію. Але без претензії на всеосяжність. Навпаки – я хотіла би вибитися із заїждженої колії й підсвітити неоднозначні моменти в історії та непопулярні у нас аспекти взаємин ворогуючих сторін.

Коли мова заходить про конфлікти у Східній Європі та Південному Кавказі, так чи інакше на якомусь етапі неминуче спливає Радянський Союз та Росія. Попри те, що Союз розпадався відносно мирно й безболісно, місцями було складно розмежувати кордони нових держав. Різна етнічна приналежність, мова спілкування, релігія, орієнтація місцевих політичних та економічних еліт на схід або захід — це ключові розбіжності в майбутньому ворогуючих сторін. 

Проте в принципі до якогось моменту усі ці речі можна було мирно устаканати, якби а) був намір згладити ситуацію, а не переламати опонента через коліно, б) якби не було впливового й дуже зацікавленого у конфлікті сусіда, для якого це оптимальний спосіб вирішити свої геополітичні задачі.

Росія так чи інакше задіяна в кожному збройному протистоянні, про які говоримо: якщо це не пряма агресія, як у випадку з Кримом та сходом України, то опосередкована підтримка однієї зі сторін — наприклад, Вірменії у Нагірному Карабасі.

Типова для РосФед схема включає: 1) попередню тривалу підтримку проросійських настроїв місцевого населення, 2) економічну прив’язку місцевого бізнесу саме до російських ринків, 3) тісну дружбу з місцевими політичними елітами, які зазвичай зрощені з бізнесом або вихідці з силового блоку.

І як тільки сусідня країна намагається зійти з російської орбіти або всього лиш починає говорити про євроатлантичний курс — у конфліктному регіоні відразу ж назріває протистояння. Російському керівництву підійдуть будь-які методи, аби втримати сусіда від зближення із політичними й військовими структурами Заходу.

Своє втручання в конфлікти в інших країнах воно виправдовує одними й тими ж тезами протягом десятиліть: 1) ми приходимо на допомогу і тільки тоді, коли нас попросять; 2) ми захищаємо або російськомовне населення, або право місцевих на самовизначення, або одне й інше разом.

Як казав російський президент Володимир Путін: “Вы понимаете, у каждого своя правда”

Після гарячої фази конфлікту Росія робить все для того, аби утвердитися в статусі миротворця й посередника між центральним керівництвом держави й тими, у кого де-факто влада на місцях. Це дозволяє їй зберегти за собою прийняття рішень, проте позбавитися будь-яких зобов’язань і відповідальності. 

– Обстріляли позиції під час перемир’я? Ну, що ж можемо зробити? Ми — лише посередники, ось ваша друга сторона перемовин – до неї всі питання.

Часто звучить теза, що така політика в регіоні — заслуга Володимира Путіна. І хоча вона й справді значно пожвавилася у 2000-х, від початку його президентства, проте керівництво Росії благополучно практикувало такі методи й задовго до нього, і в інших регіонах.

Навесні Придністровському конфлікту буде 30 років. Найгірша його фаза — це обстріли з градів і вуличні бої за міста Бендери та Дубосари. Немає чітких однозначних даних, скільки людей тоді загинули й постраждали. Ця тема — абсолютна жертва пропаганди. Цифри, які найчастіше зустрічаються – від яких можна більш-менш відштовхуватися — це 1000 загиблих (цивільних і військових), 4500 поранених та 80 000 біженців.

Усе почалося у 89-му, із розпадом Радянського Союзу — з мовного питання. На хвилі перебудови в Молдові прийняли закон про мови. Єдиною державною стала молдовська, російська ж отримала особливий статус. У Придністров’ї закон сприйняли як дискримінаційний і як симптом «румунізації» країни. 

Тут треба розуміти, що Придністров’я етнічно різнилося від решти Молдови. Там плюс-мінус порівну жило молдован, росіян та українців. Місцева партійна еліта значно більше асоціювала себе із союзним центром, аніж Румунією і заходом.

І чим люднішими в Кишиневі ставали антирадянські й антиросійські акції, чим гучніше закликали до латинізації мови і навіть приєднання до Румунії, тим більше Придністров’я хилилося в протилежну сторону.

Им нужна наша промышленная зона, чтобы вместе с ней уйти к румынам. Потому что они, наверное, румынам без нашей промышленной зоны не нужны. Это 35% доходов всей Молдовы — Приднестровье.

Мы хотим просто жить, работать спокойно. Мне не нужна эта пушка, чтобы с ней ходить. Я хочу работать нормально, спокойно, но я хочу знать, что я живу на своей земле, что я не оккупант. Я здесь родился, дети мои родились, а я получается оккупант, манкурт и прочее-прочее. 

Якщо коротко, то далі були референдуми й проголошення незалежності ПМР.

Повноцінне військове протистояння у регіоні почалося навесні 92-го і ключову роль у цій агресивній, хоча й короткій війні зіграла 14-та армія Радянського Союзу, базована на території Придністров’я.

Про неї тут треба трішки детальніше. Після розпаду Союзу армія офіційно заявила, що хоче перейти до ЗС Росії, але фактично була відрізана від неї Україною. У 91-му й 92-му призовників із Росії у 14-ту армію не набирали, тож потрапили до неї місцеві, придністровські, хлопці. 

До певного моменту військові зберігали нейтралітет у сутичках молдовських і придністровських правоохоронців, які то тут, то там виникали ще у 90-му. Але все дуже різко змінилося у червні 92-го. Тоді в Тирасполь (столицю невизнаної республіки) таємно прибув російський генерал-майор Олександр Лебедь. Він по факту й очолив 14-ту армію. Саме з цього моменту Росія офіційно вв’язалася у Придністровський збройний конфлікт на стороні сепаратистів. 

Там же, в Тирасполі Лебедь провів прес-конференцію і слів не добирав:

Господа корреспонденты, товарищи корреспонденты, я собрал вас сегодня для того, чтобы сделать заявление.

Здесь имеет место геноцид, развернутый против собственного народа.

Російська армія була найпотужнішою у військовому плані стороною конфлікту. І коли вона почала масово обстрілювати позиції молдовських військових та правоохоронців, ті понесли серйозні втрати. У Молдови не було інших варіантів, ніж домовлятися. 

Переговори стартували вже на початку липня й у серпні мирну угоду підписали президенти Молдови й Росії Мірча Снєгур та Борис Єльцин за участі придністровського лідера Ігоря Смірнова. Вона передбачала, що в Придністров’ї залишаться російські миротворці. Відтоді конфлікт і «заморозився».

Молдова визнала сепаратистів стороною переговорів, а Росію посередником, а не країною-агресором, — і це стало основною проблемою далі. 

Роками всі, хто тільки міг, періодично пропонували свої плани з врегулювання конфлікту, але робили це зі спущеними рукавами й переслідуючи перш за все власні цілі. 

Навіть Віктор Ющенко намагався долучитися. У нього було «Сім кроків на шляху до демократії». І кроки ці були вкрай сумнівними. Наприклад, він запропонував Молдові погодитися на вибори до Верховної Ради Придністров’я під наглядом міжнародних спостерігачів, що по суті означало би легалізацію ПМР. 

Мабуть, подвійні стандарти не видаються такою вже поганою ідеєю, поки не відчуєш їхні наслідки на своїй шкурі. Те ж саме стосується і придністровських контрабандних «сірих схем», в яких задіяний український бізнес і про які ми поговоримо в наступних епізодах подкасту.

Ще один цікавий момент із Придністров’ям. Росія навіть не визнала ПМР, не говорячи вже про її приєднання, яке придністровці свого часу вважали вигорілою справою. Після Абхазії й особливо Криму місцеві добряче ображені через це на Росію. Але, якщо подумати: 1) цілком логічно, що ніякої анексії й бути не може, бо як мінімум у Росії та Придністров’я немає спільної межі; 2) для Москви Придністров’я — це передусім важіль стримування Молдови. 

В ідеалі Росія хотіла би, щоб Молдова реінтегрувала Придністров’я, надавши йому широку автономію. Тоді внутрішні суперечності само собою зупинили би Молдову від євроінтеграції і, якщо не повернули би її в зону впливу РФ, то хоча б закріпили нейтралітет держави

«Майя СандРу, которая избрана, и я желаю ей успехов» — «между Приднестровьем и остальной частью Молдовы».

Коли мова заходить про Абхазію й Південну Осетію, то наші політичні експерти й оглядачі зазвичай відразу перемикаються на російсько-грузинську війну 2008-го — ніби усе, що було до неї, не так вже й важливо. 100%, що без втручання РФ карта  Грузії сьогодні мала би інший вигляд. Проте однозначний прямий як стріла наратив, де Грузія — жертва, абхази й осетини — бездумні маріонетки, а Росія — першопричина усіх бід, викликає щонайменше когнітивний дисонанс. 

А куди поділися їхні допутінські столітні складні й заплутані стосунки? 

Наприклад, як оцінити політику «грузинізації» Абхазії та Південної Осетії: 

1. коли грузинська мова була обов’язковою в школі, а абхазьку в Абхазії не викладали; 
2. коли місцеві топоніми й прізвища змінювали на грузинську манеру — ті ж Сухум-Сухумі та Цхінвал-Цхінвалі, що принципова історія для обох сторін; 
3. та головне — коли змінювали етнічний склад регіону, переселяючи грузинів у спустошені після депортації грецькі села та підселяючи в абхазькі. Для розуміння: на початок 90-х абхази в Абхазії складали 17%.

Радянського Союзу ще не існувало, а осетини й абхази вже вимагали то більшої автономії, то незалежності. Можна згадати збройні повстання осетинів у 18-20-му роках, які закінчилися жорстоким придушенням, розстрілами і військових, і цивільних та втечею тисячів біженців. В Абхазії також вимагали виходу зі складу грузинської республіки — в 57-му, 67-му року, й найгучніші протести — в 78-му.

У процесі розпаду Союзу відносини між центром і регіонами Грузії тільки гіршали семимильними кроками. У Тбілісі все агресивніше говорили про захист національних інтересів, з поправкою що для цього всі методи підійдуть. Абхазія й Південна Осетія, навпаки, чіплялися за Радянський Союз, сподіваючись у його межах отримати ширшу автономію, а то й статус окремої республіки.

Доброю ілюстрацією цих настроїв є названий в історії «мирний» похід на Цхінвалі (столицю Пд-осет автоном обл) в листопаді 89-го, ще до війни. Його організував й очолив Звіад Гамсахурдія. До речі, дуже цікавий персонаж в грузинській історії й політиці. Письменник, вчений-літературознавець, доктор філологічних наук, дисидент, член-засновник Грузинської Гельсінської спілки, навіть висувався на Нобелівську премію миру. За рік після тієї акції Гамсахурдія очолив грузинський парламент, майже відразу його обрали першим президентом Грузії, а вже за півроку він втік з країни через воєнний переворот, знайшов притулок в Чечні, повернувся, вв’язався в громадянську війну, програв її і загинув за нез’ясованих до кінця обставин в новорічну ніч 1994-го — ховаючись від урядових військ в сільській хаті із невеличкою групою прихильників, чи то покінчив життя самогубством, чи був убитий.

Так ось, учасники походу намірилися провести кількатисячний мітинг за єдність Грузії в самому серці Південної Осетії, яка щойно тільки проголосила автономію. Проте місцеві перекрили колоні дорогу на в’їзді в Цхінвалі. У відповідь мітингувальники взяли місто в облогу й протримали її кілька місяців. Без стрілянини тоді не обійшлося, були загиблі й поранені, й побиті з обох сторін. 

Ось що про це є у хроніках:

Проте результат не те щоб змусив сторони переглянути методи взаємодії, а навпаки озлобив їх ще більше.

Війна в Південній Осетії тривала півтора року з січня 1991-го до червня 92-го, відразу ж за нею протягом року війна в Абхазії — із серпня 92-го по вересень 93-го. Задіяли тоді все: танки, артилерію, авіацію. З грузинської сторони воювала нацгвардія, парамілітарні утворення, окремі бійці-іноземці. До речі українські уна-унсовці також відзначилися в Абхазії, цього разу вже на боці офіційної влади. На протилежній стороні, крім місцевого негрузинського населення, точно воювали російські казаки й окремі іноземні бійці. До кінця не зрозуміла роль російських військових. Офіційно Росія підтримала центральну владу, проте багато росіян із військовим досвідом воювало на протилежному боці. 

В ході обох воєн сильно постраждали цивільні, при чому воєнні злочини вчиняли обидві сторони: позасудові страти, катування й сексуальне насильство, мародерства, знищення культурних пам’яток. Й одні, й інші заявляють про етнічні чистки — і мова йде про тисячі людей, в тому числі жінок та дітей. Я не буду відтворювати ці свідчення в деталях, назву буквально два епізоди, які показові й легко гугляться: масові вбивства грузинського населення в селі Камані у липні 93-го та розстріл осетинських біженців на дорозі через село Зар у травні 92-го. 

Окрім втрат загиблими й пораненими, в результаті обох воєн сотні тисяч грузинів та осетинів покинули свої домівки. Одні тікали від переслідувань у внутрішні райони Грузії, інші шукали порятунку в Північній Осетії. 

Сторони домовилися про припинення вогню, але все одно час від часу якісь збройні сутички виникали. В Абхазії, наприклад, у 98-му грузинські партизани з парамілітарного «Білого легіону» напали на правоохоронців в Гальському районі. У відповідь регулярні абхазькі війська розгорнули проти них воєнні дії. За кілька днів загинуло від десятків до сотень людей — знову-таки кожна сторона гне свою лінію про більші втрати. А поза тим 30-40 тисяч грузинів знову мусили тікати з Абхазії від переслідувань.

Переломило ситуацію відкрите військове втручання Росії у 2008-му. У російсько-грузинській війні принципове питання — хто почав її першим і правда губиться за потоком суперечливих заяв. 

В чому сіль? Грузія наполягає, що вранці 7 серпня російські регулярні війська, не миротворчі, вторглися через Рокський тунель на територію Грузії. Тому все, що Грузія вчинила після цього, вписується в концепт самооборони. 

Тогочасний президент Міхеіл Саакашвілі говорив про це так: Росія ж наполягає, що війська перетнули кордон 8 серпня, вже після того, як грузинські військові вночі спочатку обстріляли Цхінвалі з артилерії, а потім почали штурмувати місто. Привід стандартний — захистити своїх миротворців та громадян, перед тим щедро роздавши російські паспорти осетинам в Грузії. Свої дії російське керівництво й досі уперто подає як «примушення Грузії до миру». 

Цікавий діалог на тему вийшов тоді у кореспондента Гардіан Джонатана Стіла із на той час російським прем’єр-міністром Володимиром Путіним на зустрічі міжнародного клубу Валдай у Сочі в 2008-му:

«Я знаю, что вы были озлоблены» — «аморальная политика всегда вдолгую проигрывает»

Міжнародна комісія від Євросоюзу з розслідування обставин війни на Південному Кавказі дійшла висновку, що бойові дії таки почала Грузія, але Росія спровокувала конфлікт й однаково відповідальна за нього. 

Війна тривала всього 5 днів. Росіяни не тільки відбили Цхінвалі, а й вийшли за межі конфліктного регіону, почавши наступ в напрямку столиці. В Тбілісі почалася паніка. Саакашвілі в односторонньому порядку підписав перемир’я, який йому від Євросоюзу запропонувала Франція — «план Саркозі». Тогочасний російський президент Дмитро Мєдвєдєв також його підписав, проте пізніше в Москві.

Що у підсумку? Грузія наполягає, що Росія — країна-окупант та розірвала з нею дипломатичні відносини. Абхази й осетини наполягають на своїй суб’єктності, а Росію вважають гарантом безпеки. Росія визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії й стала для них єдиним вікном у світ. Абсолютна більшість населення регіонів має російські паспорти, офіційна валюта — російський рубль, економіка зруйнована, освітня й медична сфери в занепаді, Росія фактично фінансово забезпечує обидва регіони. Контакти Грузії з Абхазією та Південною Осетією що на офіційному рівні, що на побутовому звелися до мінімуму. Поляризація й напруга між людьми з роками тільки зростає.

Про війну в Нагірному Карабасі у нас знають трохи більше. Щонайменше, бо черговий її виток завершився всього рік тому. 

Аби зрозуміти, що не дає спокою цьому регіону, потрібно хоча б трохи розібратися в його заплутаній і досить кривавій історії. Мова йде навіть не про радянські часи, а щонайменше про вірмено-татарську різню 1905-06 років та війну 1918-20-го. З історичної назви вже зрозуміло, наскільки жорстоким було етнічне протистояння.

Якщо ж спростити по максимуму, то ключова проблема в тому, що регіон, де в абсолютній більшості жили вірмени (94%), третя сторона — ЦК Політбюро — залишила під управлінням Азербайджану, попри численні прохання й протести місцевих. Інший етнос, інша мова, інша релігія, ще й десятки збройних сутичок в анамнезі — чекати миру й спокою від такого рішення не доводиться.

Питання передачі Нагірного Карабаху Вірменії висіло в повітрі увесь радянський період. Кілька разів Єреван офіційно ставив його перед Москвою, але підтримки союзного центру не мав. Будь-яке невдоволення жителів Карабаху — станом економіки, соціальної сфери й навіть екології — зрештою, зводилося до спору про територіальну приналежність.

Перша карабаська війна у 88-94-му роках вийшла далеко за межі регіону. Поворотним пунктом цієї історії стали жорстокі вірменські погроми в азербайджанському місті Сумгаїт. Групи азербайджанців по кілька десятків людей три дні в лютому 88-го вишукували й убивали вірмен, грабували й спалювали квартири, магазини й автомобілі. Кілька кварталів міста перетворилися на зону бойових дій. Немає точних даних про загиблих в погромах, оскільки події своєчасно не розслідували. Цифри скачуть від кількох десятків до кількох сотень убитих та ще сотні поранених.

Після Сумгаїта азербайджанців почали витісняти з Вірменії, а вірмен з Азербайджану. Близько року не припинявся взаємний потік біженців. Далі ескалація наростала: постійні сутички, взаємна економічна й транспортна блокада окремих регіонів, війна постанов, коли Карабах проголосив незалежність, а Азербайджан скасував його автономію — хоча жоден з документів ніяких реальних наслідків вже не мав. 

В січні 90-го вірменські й азербайджанські військові почали обстрілювати позиції один одного на кордоні — тоді все закрутилося остаточно. Це була вкрай брудна війна — з етнічними чистками, обстрілами цивільного населення, пограбуваннями й підпалами житла, захопленням заручників, жорстоким поводженням і позасудовими стратами полонених. Окрім вірмен та азербайджанців, так чи інакше — в складі парамілітарних утворень або поодиноко — там воювали курди, південні осетини, російські казаки, українці, турки, чеченці й афганці.

В результаті Нагірний Карабах де-факто отримав незалежність, проте де-юре залишився частиною Азербайджану. Жодна країна світу не визнала республіку,  в тому числі й Вірменія. Втім це ніяк не заважало їй утримувати Нагірний Карабах і надавати йому військову допомогу. Азербайджан не вів переговорів з керівництвом НКР, бо не визнав її стороною конфлікту. 

У такому статусі регіон проіснував до другої великої карабаської війни. За 25 років сторони не раз обстрілювали один одного на кордоні й навіть глибше, проте статус-кво зберігався. 

Конфлікт знову почав набирати обертів з літа 20-го й під кінець вересня вилився у повноцінну війну з танками, важкою артилерією, безпілотниками й навіть касетними бомбардуванням — забороненим більшістю світу, але не Вірменією та Азербайджаном. 

Ось що про це кажуть міжнародні правозахисні організації ХРФ та АІ:

Вірменські сили застосовували неточні оперативно-тактичні ракети, некеровані реактивні системи залпового вогню (РСЗВ) та артилерію. Азербайджанська армія також використовувала некеровану артилерію та РСЗВ. Влада обох сторін заперечувала невибіркові обстріли густонаселених районів та застосування касетних боєприпасів – незважаючи на очевидні докази того, що вони це робили.

Доповідь Amnesty International «На лінії вогню: Жертви серед мирних жителів від незаконних обстрілів у ході вірмено-азербайджанського конфлікту через Нагірний Карабах».  Розслідування проводилося на територіях обох ворогуючих сторін, у доповіді докладно розглянуто 17 обстрілів та ударів, завданих вірменськими та азербайджанськими силами, які призвели до загибелі мирних жителів.

Альона: Туреччина відверто підтримала Азербайджан — політично й озброєнням. За Нагірний Карабах очікувано виступила Вірменія. Росія як найпотужніша сила на Кавказі заявила, що хоче вирішити конфлікт мирним шляхом, — все ж заморожений статус конфлікту залишається їй на руку. Але чим більше Туреччина тиснула зі свого боку, тим більше Росія їй протистояла. 

Бойові дії тривали всього 44 дні, проте кардинально перекроїли розклад сил в регіоні. Азербайджан взяв під контроль добру частину Карабаху, включно з Шушею — другим найбільшим його містом. Для Азербайджану це однозначна перемога. У Вірменію ж хлинув потік біженців й країну накрила глибока політична криза. Росія й Туреччина забезпечили свої інтереси через введення у Нагірний Карабах миротворців.

Альона: Що би я хотіла підсвітити в цих історіях? Мені здається, у нас є справжня розкіш не бути палким прихильником наративу однієї зі сторін. На щастя, ми не українське МЗС і не мусимо беззастережно підтримувати міжнародних партнерів у будь-яких діях. Ми можемо дозволити собі не знати точно, хто поганець і хто хороший. Маємо сумніватися, перепитувати й копати глибше.

У наступному епізоді поговоримо про мову ворожнечі: як вона допомагає підштовхнути людей до збройного конфлікту й живить його в процесі.

Це подкаст Бруд і кров та його авторка Альона Савчук. Подкаст створений відкритою студією подкастів Айзон Медіа за підтримки програми Civil Society Cooperation Міністерства закордонних справ Німеччини рАзом із університетом Віадріна та фондом Ізоляція.