Мій найбільший страх — що дитина захворіє. Як це буде? Як я буду пояснювати? Тому що в пологовому лікарі мене доводили до сліз, тому що вони починали говорити мені щось про дитину польською, а я просто не розуміла. 

***
Дорогою, коли я їхала до сина, я писала братові про зелений блокнот, який я би дуже хотіла, щоб він передав мому сину — «а раптом що». 

***
Звісно, без дитини в цій ситуації було би простіше. В той би день я вже пішов у військкомат і вже десь був би сподіваюся живий, але десь уже б давно був з автоматом в руках. Але я ні про шо не шкодую. Це діти. Я люблю дітей. Якби в мене їх було 10, я би всіх любив.

***
У нас кожен вечір — це вечір отаких дискусій. Я вже втомилася, я вже не можу, але ми продовжуємо. І мені здається, що мої діти так ніколи це й не зрозуміють.  

***

Бути мамою чи татом — само по собі уже виклик, бути мамою чи татом у війну — на мій погляд, справжній поступ.

Офіс генпрокурора щодня оновлює статистику загиблих і травмованих росіянами дітей. Цифра невпинно зростає й на момент запису епізоду майже сягнула тисячі. Проте скільки ж насправді їх таких всього — ніхто вже не дізнається: в зруйнованих вщент містах і селах, в окупованих, у сірій зоні, а ще вивезених в Росію.

А поза тим: як виміряти травму дитини від того, що вона бачила й чула? Від годин або днів, проведених у страху в підвалі чи сховищі? Від нестачі їжі, води, медикаментів? Від того, кого з найрідніших людей і яке життя вона втратила, тікаючи зі свого міста?

ООН каже: з України виїхали понад 6 мільйонів людей. ЮНІСЕФ нарахувала 1,8 млн дітей, які стали біженцями, і ще 2,5 млн переміщених всередині України. Просто зупиніться на хвилину осмислити ці цифри. 1,8 мільйона дітей — це 2,5 Львова. А ще є такі, хто народився уже закордоном, бо чимало жінок втікали від бомбардувань та досвіду пологів у підвалі.

Мені вкрай прикро бачити цю статистику, і страшно болісно читати окремі історії дітей на війні, які стоять за нею. Не уявляю, наскільки складно й відповідально бути мамою чи татом у такий час. Саме про це ми вирішили записати третій епізод і поговорити з тими, хто має такий досвід.

Мене звуть Альона Савчук і це подкаст «Бруд і кров».

Анна Цяцько раніше була комунікаційницею медреформи в команді Уляни Супрун, а після — в Українському центрі охорони здоров’я. Тепер Аня — по факту ще й біженка в Польщі, хоча себе так не називає, і молода мама. Її син Ілля народився рівно через місяць після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

***

Ще за 2 тижні до 24 лютого мій друг, який знав, що на той час я на 8 місяці вагітності, написав мені, щоб ми збиралися й їхали на захід України. Ми з чоловіком довго думали, дискутували півночі, що нам робити і я вирішила, що я не можу поїхати. Це моє місто, моя країна і я тут обрала собі пологовий будинок, тут мій гінеколог, я буду тут народжувати.

***

Наш запасний план був, у мене бабуся живе під Києвом, у Білогородці, так само по Житомирській трасі, тільки з іншого боку від Ірпеня, Гостомеля. Ну, ми зібралися й поїхали туди.

Це був ранок 24 лютого. Спочатку Аня думала, що кілька тижнів пересидять за містом, поки все затихне, та й повернуться додому. Але коли їхній будинок в Білогородці ходив ходором від вибухів у Гостомелі, а знайома почала радити ролики про пологи вдома, Аня усвідомила, що так справді може статися. Мама чоловіка дзвонила й переконувала їхати до родичів у Польщу.

***

 В одну мить просто чоловік спав, це була вже ніч така глибока, вийшла новина про національну мобілізацію. Мені стало зрозуміло, що це не закінчиться за 2 тижні, і через 3 не закінчиться. Велика війна, це надовго.

Тому я розбудила свого чоловіка, ми просто в гуглі проклали маршрут до Білостока з Білогородки. Гугл віз через КП Ягодин. І ми просто за 5 хв вирішили, що ми їдемо. Така була ситуація, що не було ясно: якщо ми ще годину-дві почекаємо, чи взагалі зможемо їхати, що буде в дорозі. Їхали 15 годин до Ковеля. Там залишили наших друзів, трошки перепочили і потім 30 годин ми переїжджали кордон.

Я такого в житті не бачила. Мене настільки це в такий шок, мене навіть більше це шокувало, ніж вибухи, які я бачила в києві. Стоять машини і в кожній машині сидить жінка за кермом і в неї там 3-4 дітей своїх і ще чиїхось. І було багато жінок, які їхали з дітьми-підлітками й зовсім маленькими, з 2 міс, з півроку дитині. Й вона, ця жінка, теж 30 годин стоїть в цій черзі, на ній ця дитина. Це просто неможливо описати, це виглядало, як якийсь апокаліпсис.

Альона: Якось я натрапила на допис в інстаграмі однієї із сотень тисяч українок, які вивезли дітей подалі від війни. Там було коротеньке відео малюків, що сплять на задньому сидінні авто, котре їде кудись у невідомість. На дітей скраєчку падає сонце, машину розмірено качає. Заспокійлива, навіть медитативна картинка, якби не підпис: «Шлях, довжиною у 2 місяці, усіх українок зробив сильними».

***

Я думаю, що якби з чоловіком я не могла виїхати, то ми залишились би на заході України. Я знаю жінку, які поїхали народжувати самі в Польщу, або самі й ще зі старшою дитиною — дівчина в Гамбурзі народила нещодавно — чесно, я не можу уявити. Я думаю, що це жінки просто надзвичайно сильні.

Одразу питання: як я могла виїхати з чоловіком. Він громадянин Білорусі. Я кажу, це єдина перевага білоруського громадянства, що ми могли виїхати разом.

Альона: Попри те, що сім’я залишилась разом, народжувати в чужій країні Ані було надзвичайно складно. На початках польську вона не розуміла взагалі, а в містечку, де вони осіли, знайти людину, яка говорить англійською, — ще та удача.

***

Потім я ще дізналася, що мого чоловіка не пустять, а ми планували партнерські пологи. Що мене ще більше засмутило. Тому що чоловік краще трошки знає польську й міг би комунікувати з персоналом. І не в такому стресі — він в принципі міг би комунікувати, да. Тому я з жахом чекала пологів. Саме через цей бар’єр комунікації, нерозуміння, що з тобою будуть робити. Я потрапила у відділення й вияснилося, що на цій зміні, абсолютно ніхто, жодна медсестра взагалі ніхто не говорив англійською, лише польською.

Так трапилося, що під час пологів вирішили екстрено робити мені кесарів розтин. Вони не могли відвезти мене на операцію, не отримавши мій дозвіл. Для того мали зачитати всі негативні можливі наслідки. Вже на цьому етапі лікар додумався через гугл перекладач зачитали.

Звісно пологи, все відбулося не так, як ми собі планували, як хотіли. Але якщо чесно, все що мене тоді заспокоювало, це ну, зате я народжую не в підвалі, не під сирени, не падають бомби зверху. Все інше це були неспівмірні історії. хоча, звісно, я вважаю, що жодна жінка українська й не тільки українська не заслуговує на те, щоб тікати й народжувати там десь, де вона не планувала, тому що це дуже важливий етап, дуже складний момент в житті кожної жінки й вона заслуговує на комфорт.

***

Альона:  Зняти квартиру їм допомогла лікарка-ендокринолог, на прийом до якої Аню направили в пологовому. Вона організувала житло протягом дня, хоча до того сім’я безрезультатно намагалася знайти його протягом 3 тижнів. Та ж лікарка повністю укомплектувала Аню всім необхідним на перший рік Іллі й допомогла облаштувати побут.

***

Людям іноді хочеться допомогти комусь персонально. Ясно що поляки збирали, тут купа була центрів. Вони несли все, вони повиносили, мені здається, все, що в них було, з дому. Одяг і все на світі, і продукти в магазинах. Але одна справа, коли ти купуєш-приносиш, інша — коли допомагаєш конкретній людині, можливо, я їй сподобалась. Я не знаю, скільки в неї є подруг, словом, вони всі зібрали і привезли мені в один день вся кімната була заставлена речами. Вони привезли мені все. Одяг для дитини від 0, закінчуючи роком. Більше ніж 1 дит може зносити, візок, іграшок, для мене білизну для годування. Спец питали який розмір, щоб комфортно, всі потрібні вітаміни. Коли після пологів прийшла медсестра й називала штуки, які мають бути, я відкривала сумки й в мене все це було. Привезли посуд, пост білизну — ну все, якісь такі дрібниці: кухонні рушнички, ножички або ще щось. Людина пройнялася й зібрала ніби для себе. Це було дуже зворушливо. Й досі пише: її сину рік, багато всього є, підгузники залишилися, я тобі привезу. Ми виросли з якогось лежанки, привеземо. Не купуй стільчик для годування — в мене для тебе є.

Альона: Аня розуміє, що в багатьох моментах їй справді неймовірно пощастило. Проте це ніяк не гасить відчуття глибокої несправедливості й величезної втрати свого життя. А також страху за майбутнє Іллі.

***
В мене була чітка ціль, мені треба було виїхати, бути здоровою, щоб нічого не трапилося в дорозі, не почала народжувати. І як тільки ми цієї мети досягли, звісно, дуже сильно накрило. Справді складно зрозуміти людям, які в Україні, нам їх, тому що ми не знаємо, як це — жити постійно під цими обстрілами, небезпекою, чути ці тривоги, але так само складно пояснити, що таке, коли в тебе в країні таке відбувається, а навколо тебе люди живуть звичайним життям. Поки Ілля не народився, я не могла виходити в місто, ходити в магазин. Для мене це було якесь знущання. Неможливо було виключитися і удати, що все добре, що ти живеш нормальним життям.

Місяць до народження Іллі, місяць війни, неможливо було. Ми всі просто читали новини. І шось себе змусити робити, крім того, щоб перервах гроші на ЗСУ, на Повернись Живим, більше неможливо було. Я ще намагалася працювати. Не знаю, як люди працюють. Складно виходило.

Останні два місяці прокидаюся і живу життям дитини. І намагаюся, тільки ввечері в мене є час подумати про майбутнє і осягнути, що відбувається. В цьому плані 100 відсотків перевага мати дітей величезна. Тому що вони дуже на себе відволікають і тримають тебе. В тебе є відповідальність дуже велика за беззахисну істоту, яка від тебе залежить.

Ну а мінуси зрозумілі. якби дитини не було, я була би вдома, в Україні. Я би не поїхала. можливо, я би пішла кудись медициною займатися, курси такт меду пройшла. Чоловік мій дуже добре стріляє. Ну тобто ми були би готові боротися й воювати. Зараз на жаль ми не можемо. На жаль і на щастя, два в одному виходить.

Я зрозуміла, що просто треба зосередитися. Раз ми вже виїхали, живемо не в війні, то для чого дитині приносити цю війну в цих емоціях. Хоча ясно, що на перший місяць прийшлася Буча, Ірпінь, коли відвоювали ці міста, перший місяць мені не вдавалося триматися. Це було поза силами, але все одно лежати в депресії, сльозах неможливо було. Бо ось дитина спить, ти полежав, почитав новини, поплакав, дитина прокинулася — все, ти не можеш плакати, сумувати. Вона не заслужила, ну він народився, він не винен, що народився в такий час і не заслужив цього.

Альона: Залишатися за кордоном сім’я не планує. Але й на рішення повернутися назовсім поки не наважується. Здебільшого через бюрократію. Аня каже, страшно виїхати додому, позбутися особливого статусу в Польщі, а в разі повторної спроби росіян взяти Київ, знову проходити усе спочатку. Крім того, її чоловіка як громадянина Білорусі без візи можуть не впустити до Польщі. В такому підвішеному стані Аня прожила весну, а тепер літо.

***

Мені дуже пощастило, як дуже малій кількості жінок, що я виїхала з чоловіком. Тобто в нас немає такої нагальної. Я дуже розумію жінок, які повертаються, бо вони хочуть бути поряд з чоловіками. У мене немає такої потреби. Мені чоловік дуже допомагає з дитиною. Ми справляємося. Але ну якби мені зараз сказали, що можна їхати додому, я просто би зараз встала, зібралася й поїхала. Я тут дуже беззахисною почуваюся, невпевненою, по перше. По друге, ізольованою. І по третє, я ніколи… є люди, які хотіли виїхати й пожити закордоном. Я ніколи не хотіла. Крім своєї. я дуже люблю київ, багато років не народжувала. Мені зараз 33 роки, я могла народити набагато раніше. Я свідомо цього не робила, бо мені хотілося максимально це зробити комфортно. Я все передбачила, спланувала, збудувала й виходить, що просто нічого. Все з нуля. І. З малою дитиною налагодити якісь зв’язки неможливо, почати нове життя неможливо. Я постійно в стані коли ми поїдемо додому.

Зараз вже на такій стадії війна, що зрозуміло, що раціоналізувати це й сказати, що вчора було небезпечно, а завтра буде безпечно, неможливо. І навіть коли якісь домовленості, ми всі розуміємо, що в нас півкраїни заміновано, що підписувати будь-що з РФ — така собі історія, це нічого не гарантує. Тому зараз вибір стоїть між тим, щоб жити закордоном і будувати тут своє життя вже на кілька років, і жити тут, або прийняти те, що ми їдемо в країну, де йде війна, де війна може призупинитися, і знову розпочатися. І тут вибір між тим, ти готовий жити в таких умовах, чи не готовий.

Звідси неможливо прийняти рішення, чи ми зможемо там жити. Поїдемо подивимося. В мене залишилася бабуся, якій виповниться в серпні 93 роки. Це моя єдина найближча людина, яка залишилася в Україні. Дуже хочу її побачити. Вона дуже хоче побачити Іллю, мені здається, вона дожила до такого віку просто, щоб побачити мою дитину.

***

Всім привіт, мене звати Олена, мені 33 роки, моїй дитині Дарині — 3 роки й 10 місяців. Я працюю у фармацевтичній компанії вже більше 10 років. 

Альона: Лєна з Сашком і Дариною живуть — жили — у Києві в районі не дуже привабливому з точки зору безпеки: поблизу відразу кілька військових об’єктів. А родом обоє з Волині, тож рішення прийшло саме собою.

***

Ми поїхали в перший день, але увечері. Ми дуже довго зважували, треба їхати чи ні. І все-таки вирішили поїхати. Увечері. Я не хотіла. Можливо, це був якийсь ступор від того, що, можливо, я підсвідомо розуміла, що це надовго. От. Але з точки зору безпеки для дитини — це було обдумане рішення. В перші дні було складно. Тому що ми виїжджали так, в стресі. Ну наче намагалися бути спокійними, але дитина відчуває. Такий загальний моральний фон, тим більше вибухи було чути всім. То вона захворіла. Певний час ми виходили з цього всього. А  зараз все в рамках розуміння, що куди і як.

***

Альона: Усіх батьків, з ким говорила для цього епізоду, запитувала два моменти: які переваги, зовсім неочевидні мені, має материнство/батьківство у часи війни та що їм зараз дається найскладніше. Особливо тим, хто залишився в Україні.

Насправді дитина дозволяє якось знаходити ресурс ля того, щоб жити. Це основний плюс. Коли б цього не було, то було би складно. Воно й так складно. От. А мінуси, ну, якщо можна так назвати, — то це все ж таки обмеженість. Обмеженість в пересуванні, тому що все ж на першому місці стоїть, як для батьків, стоїть безпека. Це завжди. Це з початку народження дитини воно йде з тобою поруч. Ти маєш на це зважати завжди.

Альона: А що тобі в побутовому плані зараз дається найскладніше, якщо в контексті Даринки?

Постійна пристукніть. Я працюю віддалено. Це теж як і плюс, так і мінус. Тому що в довоєнний час — це садочок, і частково розваги, навчання, воно лягало на плечі вихователів. А зараз це все на моїх плечах. Тому це трошки буває складно, буває складно. Увага воно постійно вимагається. І коли в тебе там якийсь мітинг, то нелегко. Ну можна пояснити, доця, маму треба залишити на трошки, треба знайти їй заняття підходяще, але відволікає.

Альона: Приблизно те ж саме розповідають Ігор з Аліною. Їхньому синові Леоніду — 4 з хвостиком.

А що найскладніше зараз?

***
Зараз? Те, що садочки дитячі не працюють (сміється). Дуже важко і працювати, й мати дитину. Дуже пощастило, що у тестя зараз така робота, що він може няньчити малого. Але не завжди, тому я періодично беру його із собою на роботу. Це звичайно і плюс, і мінус, бо працювати практично нереально. Так, як я не працюю в сфері критичної інфраструктури, то сказали, що малого не візьмуть в дитячий садочок, допоки війна не скінчиться. А так нормік. Бензиновий колапс, транспортний колапс. Ми їздимо на вєльчікє, з дитячим кріслом, спортік. Такі от справи.

Звісно, без дитини в цій ситуації було би простіше. В той би день я вже пішов у військомат і вже десь був би сподіваюся живий, але десь уже б давно був з автоматом в руках. Але я ні про шо не шкодую. Це діти. Я люблю дітей. Якби в мене їх було 10, я би всіх любив.

Чи були у нас якісь побутові зміни? Чесно кажучи, крім переїзду, ні. Так у нас закритий садочок, садочок планує відкриватися з серпня чи з вересня, він обладнаний спеціально для того, щоб спускатися в підвал на час повітряної тривоги. Чесно кажучи, я слобо йму віру тому підвалу в дитячому садочку, але знову ж таки, я більше довіряю тому регіону, де той садочок знаходиться, бо я бачу статистику обстрілів цих районів і вона максимально низька

З іншого боку може трапитись максимально все що завгодно зараз. Передбачати, коли сьогодні прилетить, куди завтра, хто більш у безпеці, хто менш — дуже складно.

В принципі я можу сказати, що як мамі мені — ну, візьмемо це в лапки — мені поталанило, тому що тато Льонін, він не пішов до збройних сил чи до територіальної оборони. У якісь найскладніші часи він волонтерив, але він був спроможний бути дома і опікуватися ним. Я також маю двох своїх абсолютно — можна сказати так — енергійних і готових допомогти батьків, які, напевно, за весь цей час, за всі ці там 100 з гаком днів, вони найактивніше долучились до допомоги мені із сином. Також ще у нас є одна бабуся, яка теж напохваті.

Другий плюс у тому, що моя дитина, вона не прив’язана до постійного місця проживання умовно. Вона може перебувати нині з бабусею з дідусем за містом в Центральній Україні і це, принаймні мені, так морально спокійніше. Скажімо так, конкретно це місто за час ескалації обстрілювалися, напевно, два рази, околиці міста, і в принципі обійшлося без якихось ушкоджень, втрат, якогось емоційного поганого досвіду для моєї дитини і для моїх батьків.

Альона: Аліна кілька років працює фоторепортеркою, тож має досвід виходу із різних сумнівних з точки зору безпеки ситуацій. З лютого часто працює в полі й в цілому вже звикла до перспективи, що десь щось може прилетіти неподалік, як і до картинки наслідків такого прильоту. Але коли ти не в режимі «робота», а вдома з дитиною — це абсолютно інша точка входу в ситуацію.

***

Ще донедавна я була впевнена, що в Києві після деокупації плюс-мінус адекватно безпечно не для того, щоб там проживати з дитиною на постійній основі, маючи таку роботу, як моя, але щоби принаймні якось час від часу якісь вихідні тут проводити, ночувати, не прям супертривожитися з приводу тривог. Просто слідкувати, це проговорювати і якось жити із цим.

Так сталося, що я записую цей шматок в той день, коли прилетіли 4 ракети по Києву, прилетіли напевно більше, але ті чотири, про які я говорю, вони всі прилетіли в той район, де я нині живу. І власне я чула цей звук в шостій ранку. Я вже не спала, я бачила цю ракету, яка летить, і це максимально станом на зараз змінило не на 180 градусів, але значно змінило мою думку про відносну безпечність місця, де ми взагалі перебуваємо, і про Київ, і про той район, де я живу, і про інші такі штуки. І вот перша думка, яка от в хаосі після того, як ти це бачиш, як ти чуєш звук вибуху — ну, в мене був досвід, я чула звуки вибухів десь віддалено, десь ближче, як працює протиповітряна оборона, як на час вуличної перестрілки, але конкретно влучання снаряда ракетного такого великокаліберного в житловий будинок, який знаходиться умовно поряд з тобою, це такий в мене перший досвід — і оцей, ну, м’яко кажучи, він такий доволі неприємний. І перша думка після цього всього «що треба взутися, що треба схопити, чи є в мене документи, куди я маю бігти», перша думка була «а що би я робила, якби зараз я була би разом з дитиною».

Чесно кажучи, я не знаю, як відповісти на це питання. Тому що сфокусуватись в такій ситуації суперважко, особливо, якщо новий будинок. Я там ще не знаю, де підвал, ще якось не ознайомились з цими штуками

Але я уявляю ситуацію точно таку саму, як я перебуваю з маленькою дитиною, я не знаю, як би відреагував він. Можливо, він би злякався, можливо, би ще щось. Але сама логістика пересування і того, як я маю знайти для нього безпечне місце, ці всі штуки, я для себе це навіть в голові скласти не можу. І тому я і раніше в принципі розуміла людей, які беруть дітей вивозять за кордон, особливо тих жінок, які мають двох дітей, які залишаються з цими дітьми сам на сам там за кордон, до інших умовно більше безпечних регіонів, але зараз я, в мене просто здається зараз в голові спрацювали такі якісь штуки. І я чомусь впевнена, що якби я пережила сьогоднішній день з дитиною, то ми вже були би на півдорозі до Закарпаття. Я би організувала всі обставини так, щоб відвезти його від цього місця якомога далі.

4 роки — це той вік, коли дитина спонтанно втомлюється, може заснути в будь-якому місці, і в той же момент вона умовно вже там має 20 кг, вже її на собі тяжко нести, якщо треба буде кудись бігти, тікати.

Альона: Цей дошкільний вік — особливо цікавий ще в такому аспекті. З одного боку дитина достатньо доросла, щоб розуміти небезпеку, тривогу батьків, вчиться говорити про свої потреби й страхи, а з іншого — поки не здатна осмислити абстрактні штуки, такі як війна, батьківщина, суверенітет чи незалежність. То як же батьки пояснюють малюкам такого віку, що відбувається?

***

Він знає, що існують якісь злочинці, які прилітають на літаках і руйнують будинки. І є поліцейські — так чомусь вони вирішили їх назвати, — які вилітають на інших літаках і намагаються їм завадити. От. Ми підтримуємо гарних хлопців і дівчат поліцейських і поліціянток, які мають свої літаки, і ми не любимо злочинців.

Я, напевно, теж спокійна і втішена тим, що я бачу що він не змінився за цей час, тобто він не травмований цим досвідом, він, як на мене, максимально адекватно себе почуває в цих умовах. Лише один раз, напевно, він був ситуації, коли дорослі, які його оточували чули вибухи, коли вони от прямо це було посеред ночі. Мої батьки там замотали його в одіяло, в якому він спав, там якась була друга година ночі. Вони спустили його в підвал, от. Але він все проспав. Тобто це якось, це постійно воно проходить повз нього і це, напевно, доволі егоїстично, тому що я бачу там з якими складнощами стикаються інші батьки й інші діти, але я за свою дитину рада, що вона позбавлена цієї штуки. 

***

Альона: А твій малий, йому вже 4 рочки, почасти вже щось віддупляє. Ставить тобі якісь такі запитання? Запитує? Як проговорюєш з ним?

Ти знаєш, я вважаю, що немає сенсу казати 4-річній дитині, розповідати, що таке війна, максимально правильними словами. Але якісь такі епітети я підбираю, типу (пауза — видалити). Все дуже просто, що нехороші люди на нас нападають, максимально дитячими словами, щоб він розумів, що наче й хвилюватися ні про шо, щоб продовжував думати про свої тракторці, про м’ячики, велосипеди, не забивав собі цим голову. Але все одно намагаюся пояснити так, що це є.

Складно було з повітряними небезпеками. Бо мешкаємо ми біля інституту зв’язку, а це в принципі військовий стратегічний об’єкт. Сирени волають так, дуже накисло. То перші кілька разів малий трошки пересрав. Та ну в принципі я йому пояснив, що це сирена, навіть якісь мультики зараз є про сирени. Єдине шо — він вивчив, професійно впізнає тепер прапор України, не може це не коментувати. Патріотизм у нього, скажемо так, підріс.

Альона: Десь на тому ж рівні Лєна з Сашком пояснюють Дарині, чому вони тепер живуть у бабусі й навіщо ховатися у сховище, коли гудуть сирени.

***

Проговорюємо — звісно. В такому, знаєш, програма мінімум. Тому що з огляду на вік якби я не бачу сенсу більш широко розповідати про якісь причинно-наслідкові зв’язки. Просто зараз в такому форматі ствердження: Росія — ворог, ті люди, які прийшли на нашу землю — це окупанти, вона знає, що таке ракети. Дуже добре, що можна перевести це все в гру. Вона зараз скажем так, з війною доводиться певний час вмикати мультики, в більшій кількості, ніж це було до війни. От. То є такий мультик — «Левина варта». І там леви, різні такі тварини і вони там ричать. То Дарина уявляє, що вона збиває ракети своїм риком і вони сюди не долетять.

Вона стала доросліша, якби ну, це логічно. Тому що такий вік, що дитина росте місяць за два, а то й більше. Ти знаєш, ну, це можливо, буде звучати якось дивно, але ну, я якось побачила в очах якусь таку усвідомленість. Ну, типу коли ти даєш відповіді на якісь питання, які стосуються ну там Росії, ракет, військових, які нас захищають. Їй, до речі, дуже подобається дивитися, коли вмикається якась реклама і там про українських військових, танки, то їй подобається дивитися, вона каже, що це батькам вони допомагають. Знаєш і це типу наче вшито на підсвідомості, вона наче розуміє, що відбувається в цілому, вона приймає цей факт і типу якось по-дорослому, не знаю, як це сказати. — Це рівень усвідомлення, це реальність її, вона з цим живе. І все.

Ніхто би не хотів такого. Але в нас вже немає іншої реальності. Ми з цим живемо.

Альона: Галинка — також молода мама двох дітей: її синові — 5 років, донечці — незабаром виповниться один. Вона зважує плюси й мінуси свого статусу так:

***

З дітьми важче і з дітьми легше. Легше в тому плані, що вони правда окриляють, вони своєю любов’ю, своїми усмішками, своїми сміхом, своїми. Просто мені здається, коли їх торкаюсь, я фізично заряджаюсь від них. І навіть якщо забрати оцю супер енергетичну силу дітей, яку вони дають, просто те, що я відволікаюся помити, виховати, накормити, посварити і прочитати лекцію, пошкодувати, поцілувати, казочка, пісенька, переодягнути, вкласти спати, уже деякий час пройшов, моя увага не була зосереджена на війні, а на чомусь потішному, морочливому — і я вже вдячна їм за це.

З однієї сторони з дітьми важче, бо з ними набагато вразливіша та набагато більше мороки з ними. Тому що коли тобі нестерпно страшно, трусить від сирени, ну, в мене перший реакцію на сирени було тремтіння, був тремор, а дитина плаче. Мені треба заспокоїти її, а мене саму трясе. І як привести себе до тями та до спокою, до якогось адекватного стану і як дати щось в цьому стані для дитини — ну, це було надважко. Дякувати, поруч був чоловік, дякувати, поруч були батьки, які підтримували.

І як би там не було, батьківська ідентичність змінює ставлення до того, що трапляється, в цілому з дітьми України. Як би там не було, мимоволі, чорт забирай, ти приміряєш ті історії на себе, найжахливіші. Я не знаю, чи це наша психіка так придумана — що приміряти найжахливіше для себе, щоб мати ілюзію, що ти можеш придумати якийсь антидот до цієї жахливої історії, якісь антидот, щоби не потрапити. Не знаю. 

Але хтось сказав, що всі діти всіх. І правда, серце розривалося за кожну дитину, яка страждала від війни і продовжує страждати у цій звірській жорстокій війні з Росією.

Альона Так сталося, що Галина з донькою зустріли 24 лютого окремо від чоловіка з сином — хлопчик захотів у гості до Сашиних батьків і той його повіз. Каже, що для неї це була страшна мить.

***
Коли приїхав чоловік ми вирушили до свекрів, а не на Західну Україну, як ми раніше планували. Поїхали за 150 км від Києва, дякувати Богу, нам пощастило, що батьки живуть на південь від столиці. 24-го зранку мене розбудив дзвінок мого батька, тоді я ще не чула вибухів. Після розмови почула, як в дворі почали кричати сирени автівок і я почула вибухи. На руках в мене була тоді п’ятимісячна донька, я на мить заціпеніла, а потім співала їй «Ленту за лентою», гойдала її. Дорогою, коли я їхала до сина, я писала братові про зелений блокнот, який я би дуже хотіла, щоб він передав мому сину — «а раптом що». У цьому блокноту записи моїх почуттів та роздумів стосовно сина, я їх веду ще з вагітності. Мені здавалося, в той момент мені здавалося, коли я була вагітною, мені хотілося, щоб мій син знав, як я його чекаю, як я його люблю. Потім я записувала його перші слова, якісь прикольні ідеї, події. І мені хотілося, щоб він це все знав. Страшні ті миті, коли роздаєш це на випадок своєї смерті. 

***

Альона: Окремий світ материнства й батьківства — це підлітки. З ними й так зазвичай нелегко, а як в умовах війни, постійного стресу й режиму виживання — чесно кажучи, навіть приміряти на себе цього не хочу. Мені цей світ привідкрила Лідія, мама двох: Варі — 10 років, Любомирові — 8. Хлопчик –- з інвалідністю, яка вимагає щоденних ін’єкцій гормонів і прийому таблеток. Тож Лідія вивезла дітей у Польщу ще на початку березня.

***
Наше рішення було зумовлене перш за все доступністю ліків. Коли в Україні почалися перебої з постачанням ліків, то ми дуже сильно занервували. І ми з чоловіком, зважаючи на ці всі обставини, вирішили, що я маю обов’язково на цей час забезпечити його терапію безперервну. І ми виїхали до Польщі.
По-перше, це близько. В мене відчуття, що я можу сісти й доїхати до кордону буквально дуже швидко. По-друге, Польща — така країна за рівнем життя, що я можу собі дозволити за все сплачувати самостійно, заробляти на себе й двох дітей, орендувати за свої кошти тут якусь скромну хатинку й не відчувати, що я щось комусь винна, що я проїдаю чиїсь виплати, не отримувати грошових допомог і при тому відчувати себе комфортно в стані дорослої незалежної повносправної людини.

Альона: Каже, попри те, що діти достатньо дорослі й з ними вже можна домовлятися, попри те, що вони чітко розуміють, що в країні війна, що треба залишити все та шукати, де безпечно, переїзд їм дався дуже складно.

***
В мене чудові дорослі діти 8 і 10 років. Вони ходять в школу. Вони дуже погано сприйняли переїзд, тому що спочатку вони були трошки налякані, ну як і всі ми після цих підвалів, повітряних тривог і пакувань тривожних валізок. Вони були на стресі й спочатку це було досить природно, те, що ми почали кудись рухатися. Я їм пояснила, що треба обов’язково рухатися в більш безпечне місце.

Я не стала чекати, поки діти реально відчують на собі якісь, не дай боже, руйнування, катастрофи чи ще щось таке. Я вважаю, що нормальні батьки мають упередити це й не чекати цього. Тому мої діти нічого страшного не побачили. І вже дуже швидко, спочатку мене прихистила моя подружка, ми жили у неї вдома й шукали оренду. Шукали-шукали і певна річ, що коли вони відчули, що вони втратили — а вони втратили дуже багато, у них було дуже пристойне чудове життя, сповнене позитивом, друзями, спортом, школою, власним простором, комфортною квартирою, подорожами й все-все-все — і вони зрозуміли, що вони повністю це втратили. Втратили оточення, втратили собак, частково членів родини, друзів, повністю оцю свою бульбашку. І тут почалися невпинні страждання, пов’язані з втратою свого всесвіту.

Плюс адаптацією до нової школи. Для будь-якої людини нова школа — це стрес, а плюс іще й іншомовна школа. Але тут треба сказати, дві великі, не знаю, просто 5+ дітям. По-перше, вони класно адаптувалися до школи. До речі, ми двічі змінювали школу. Спочатку пару тижнів, де ми жили просто нахлібниками в чужій квартирі, а потім ми переїхали в орендовану й тут пішли в іншу школу, це інше містечко. То вони таки адаптувалися в школі й повністю успішно вивчили мову за цих 3 місяці, в звичайному класі, на загальних засадах, вони вчилися і відучилися пристойно.

А друге — вони одразу сказали, постраждали трохи, а потім сказали: боже, яке ж у нас було прекрасне життя, пречудові іграшки, як у нас в Україні круто, яке у нас прекрасне місто, чемні собаки, яке у нас все чудове. Коротко кажучи, вони стали настільки поціновувачами тих щоденних рутинних благ,  які у них були, на які вони абсолютно не звертали увагу як звичайна сучасна дитина благополучна. Все береться нізвідкіля: ти відкриваєш холодильник — там їжа, гаманець — там гроші, на канікули ти їдеш на море, до Єгипту й воно само — всі ці ролики, самокати, скейтборди, дні народження. І оце все само нізвідкіля виходить.

А тут вони просто на собі відчули шкірою, наскільки це все було класно. І вони такі філософські думки почали мати щодо загалом, з чого складається якість життя, що для них головне, що другорядне. І я така думаю: оооо, канєшно больно мені за вас діточки, але я рада, що ви трошки оцінили все, що у вас було і трошки так от ранжували вклад, який ми робили з чоловіком. Тому з одного боку так, це було дуже боляче, були й психолог, і істерики, й травля в школі, і істерики кожний вечір, і повний негативізм. Тобто ми пережили дуже важкі епізоди адаптації, але цілком нормально. Тобто наразі в мене вже діти спокійні, адаптовані, розуміють, що тут можна жити, хоча спочатку вони кричали й ридали,що Польща — це атстой, що тут жахливо. Коротко кажучи, що тут погано. А тепер вони вже спокійніше до цього ставляться.

Альона: Лідія каже, що Варя й Любомир — діти природничо-наукового спрямування. Тож у них неймовірна кількість складних запитань, на які доводиться шукати відповіді їй самій.

У нас кожен вечір — це вечір бляха отаких дискусій. Я вже втомилася, я вже не можу, але ми продовжуємо. І мені здається, що мої діти так ніколи це й не зрозуміють. Так само, як і я не можу е зрозуміти докорінно. Тому що з точки зору банальної логіки це абсолютно не зрозуміти, це максимально тупо і я не знаю, я просто не знаю, це треба абсолютно бути неадекватним і несповна розуму, щоб е якось пояснити. Це контрпродуктивно, це не несе ніяких вигод — ні первинних, ні вторинних, ні третинних — я їх не бачу. І я не можу це пояснити дітям. Але вони це питають.

В чому, навіщо? Якщо вони хочуть отримати заводи, то навіщо вони їх руйнують? Якщо вони хочуть отримати ресурси, то чому вони їх випалюють? Тобто у них дуже глибинні питання. У мене дуже круті діти. Вони дуже розумні. І ті питання, які вони задають, вони мене періодично ставлять в ситуацію, коли хочеться сказати: «нууууу, тому що». Але я не кажу, я шукаю для них відповіді і я бачу, що на жаль, інфопростір не займається такими відповідями. 

Альона: Разом з тим Лідії страшенно не вистачає загальноосвітніх проектів для дітей якраз підліткову віку, щоб частину запитів Варі й Любомира могли фахово покрити саме експерти в темі — до прикладу, історики й поведінкові психологи.

***
Я намагаюся їх відмежувати, по-перше, від шаленої пропаганди, по-друге, від шок-контенту. Тобто візуал, який я, не вважаю за потрібне, щоб вони бачили. Певна річ, вони — абсолютно інтелектуально розвинені люди й вони розуміють, що відбувається. І вони задають питання: чому так? а чому взагалі бувають війни? а чому люди себе так поводять? а як можна цьому запобігти? а чому не проводяться перемовини? а чому перемовини не ефективні? Тобто вони задають дуже такі глибинні питання про те, чому не працюють вибори? чому в росії приємницька влада й нема демократичного механізму обрання влади? Чому так сталося? Як люди ведуться на пропаганду такої низької якості? Як вони загалом вірять в це? Чи вони читають там щось окрім новин в своїй Росії?

Драма в тому, що моя родина, якщо йти ширше, ніж мої діти й чоловік, — це люди, які проживають в РФ. І на жаль, мою родину відібрав у мене телевізор і в мене її більше немає. І це дуже страшно, коли ти розумієш, що в людини повністю промиті мізки й вона не може зорієнтуватися.

Я розумію, що взаємна пропаганда дуже сильна. Ми маємо підтримувати бойовий дух, знеособлювати, робити нелюдами ворога. Це нормально, це нормальні процеси, але це настільки, ну, це навіть не рівень мого 8-річного сина.

Мені би дуже хотілося, щоб дітям пояснювали не просто те, що ми — українці й ми найкращі. Це очевидно, вони й так це знають. Вони знають гімн, малюють прапор і співають «ой, у лузі червона калина». Але цього замало.

Якщо ми не зробимо якийсь крутий дуже контент саме (екологічний, неагресивний — поганий звук) для дітей, мені здається, що пережити й зробити висновки ніколи знову буде проблемно. Це може закінчитися травмою, постійною ненавистю, страхом, ксенофобією назавжди. Давай так, я пам’ятаю, що коли я була зовсім маленька, ми ще гралися в німців і наших, це було кінець 80 і початок 90. І це було дуже-дуже неприємно, важко й боляче, якщо тебе призначали грати за німців. Але жодних абсолютно ніяких прийнятних висновків і нікого екологічного пропрацювання цієї війни так і не сталося.

У росіян з цієї війни стався повний — я не знаю, зараз обсценна лексика буде, в мене словникового запасу — я не знаю, що сказати, стався якийсь це психіатрична продуктивна симптоматика. Просто марення якесь потворне, це треш просто. А у нас також нічого не сталося. У нас сталося якесь обрізання цієї історії до якихось конвенційних рамок. З неї вистригли те, що було зручно й політично прийнятно, поділили на окремі кадри — так не можна.

Але я розумію, що це нормальна практика, щоб зробити з нас воїнів, зробити нас більш стійкими. Це доведення, давай так, я це бачу, як доведення найширшого прошарку людей активних, дієздатних до стану берсерка. До стану військової машини. Якщо не будемо це розганяти, не отримаємо спроможної витривалої агресивної армії. 

Альона: До атаки на ТЦ в Кременчуку Лідія з дітьми збиралися повертатися додому. Проте, як і багато інших сімей, така жорстока й нагла атака росіян змусила їх переосмислити свої варіанти.

***
Ми різко змінили плани зараз. Ми мали в кінці школи вже запакуватися й трошечки рухатися додому, але знову все змінилося. Ну, як ти знаєш, Альон, в Кременчуці, це за 100 км від нас, наш Амстор, в якому ми з донькою були багато разів, саме в цьому центрі — це дуже близьке місто, де ми гуляли, їздили на спортивні змагання. І коли ти розумієш, що ти не можеш ігнорувати ці повітряні тривоги, бо всі звикли. Що це реально небезпечно. У мене немає жодних абсолютно жодних планів перевозити туди дітей. Вони в мене були чесно ще тиждень тому. Але потім, по-перше, чоловік таки призвався і він тепер служить. Тобто їхати туди абсолютно немає сенсу.

Щоб їхати в Україну, мені треба розуміти, що є мінімальні безпекові гарантії для мого сина. Щоб медикаменти були, щоб вони були точно у вільному доступі. І щоб був — оскільки ін’єкції зберігаються в холодильнику — щоб не було жодних навіть шансів на перебої зі струмом. Тобто десь 400 євро на місяць стоять ін’єкції гормонів росту. По-перше, певна річ, що їх не можна робити в підвалі — це нонсенс, по-друге, вони мають зберігатися в холодильнику, в мене там запас зазвичай на 2 місяці. Я не можу собі дозволити це просто втратити й потім не мати, де їх взяти чи купити, чи отримати.

З тим самим L-тироксином така сама біда. Чи з еутіроксом. Плюс дієта, безлактозні продукти, плюс ферменти. Коротше кажучи, я не маю наразі жодного розуміння, що я от завтра приїду в країну і просто якась тварюка не знеструмить повністю місто й не загонить нас в підвал і мій син не зупиниться і ми не матимемо відкату розвитку просто через те, що отак.

Тому це мінімальні мої потреби. А максимальні я розумію, що я маю максимально зберігати якість життя для своїх дітей. І погіршувати якість життя їх зараз — це абсолютно нелогічно і контрпродуктивно.

Альона: Лідія — активна молода жінка з широкою мережею соціальних контактів, вона класний затребуваний у своїй сфері фахівець. Тож ця радикальна зміна усього, підвішений стан повернення-неповернення, неможливість контролювати й планувати майбутнє даються їй зовсім нелегко.

***

Да, мені дуже хочеться повернутися, так, мені дуже некомфортно, так мені дуже не подобається, так, я відчуваю, що я повністю знесилена, бо в мене немає особистого простору, в мене немає нічого, я тут просто сиджу в квартирі абсолютно одна в маленькому містечку, де я абсолютно жодної людини не знаю. Тут мені максимально дискомфортно, я відчуваю себе ідіоткою через те, що я не знаю мови на достатньому рівні для того, щоб спілкуватися. І це останнє відчуття, яке я хотіла би відчувати. Це не мій ранг. Я ніколи не відчувала себе людино, скажімо так, зниженого інтелектуального цензу. Тут я відчуваю це щодня, коли виходжу на вулицю, тому що ставлення до тебе як, певна річ, що там до я не знаю гастарбайтера. Ну, це відчувається. Англійською тут, ми живемо в такому маленькому провінційному містечку. Якщо я намагаюся спілкуватися англійською мовою з людьми, вони шалено жахаються і розбігаються хто куди. Моя польська — на рівні все розумію, але можу сказати три слова. Певна річ, що я винайняла собі репетитора, відвідую безкоштовні онлайн-курси, винайняла одразу репетитора, але цього явно не достатньо, щоб підтримувати якийсь нормальний рівень, окрім сходити в магазин чи замовити інтернет-провайдера.

Це дуже важко, це боляче, просто фізичний біль така, коли ти абсолютно позбавлений самоповаги й свого соціального статусу, заради якого ти працював 38 років. Це дуже-дуже важко. Але я розумію, що я це роблю для того, аби мої діти були дітьми. Щоб вони мали блін дитинство. Щоб вони думали про те, чи їм в басейн на вихідні поїхати  чи на роликах покататися. Щоб вони думали про це.

На жаль, я не бачу жодного конструктиву, тому що я мінімально, загалом роль батьківська — не є провідною для мене. І це одна з моїх ролей. І мені дуже важко з одного боку, бо всі інші ролі були принесені в жертву. Я відчуваю, що я дуже абсолютно не я. Я не живу своє життя, я живу зараз життя таке, суто в інтересах дітей. Мені дуже це травматично, тому що я відчуваю, що я абсолютно тут нікому тут не потрібна й десоціалізована. Я могла б в Україні бути значно потрібнішою, робити значно більше. Коли твій чоловік служить в ЗСУ, коли в тебе є звання військове, коли в тебе є специфічні знання, які б ти міг застосовувати, коли є загиблі серед твоїх колег-друзів, які на першому місяці були в гарячих точках, ти відчуваєш себе абсолютно, ти постійно відмовляєш собі в праві бути. В праві їсти морозиво чи постити фоточки з дітьми на пляжі, бо ти думаєш постійно: «Боже, який жах, що я тут роблю? Що я тут забув».

Але разом із тим єдиний позитив, який я зараз бачу, — це те, що ця вся ситуація дуже класно висвітлює реальні цінності й вона дуже чітко окреслює, що ти можеш і з чого ти складаєшся і що є твоє життя. Мені було дуже боляче і незрозуміло, куди себе подіти, поки я не зрозуміла одну прекрасну річ. Що загалом усе моє життя, все, що я маю, я маю виключно, тому що я це здобула. І навіть якщо в мене відібрали умовно на сьогодні квартиру, роботу чи мої улюблені джинси, я піду й куплю нові джинси, знайду нову роботу, зніму чи куплю нову квартиру. Я повністю все ж таки в себе залишаюся. Все, що я знаю — я знаю, все, що я вмію, я вмію. Я можу адаптуватися скрізь, я можу вивчити іще одну мову, а потім іще одну мову. Можу переїхати іще раз, і ще раз, і ще раз. Все це підлягає відтворенню. А те що ти маєш в плані твоєї сім’ї, твоїх близьких, твоїх друзів, твоїх відносин, те, в що ти інвестував все життя, — вони зберігаються з тобою, нікуди не діваються, ти так само по життю є красунчик, просто тобі треба зараз, просто твої речі затрималися, поплутали і твій багаж не прилетів. Окей, куплю новий багаж.

Після того, як я усвідомила чітко, що в принципі там, де я, буде і затишно, і смачно, і весело — там все буде. головне, щоб я там була, і далі буде все ок. Після того я зажила, зажила.

Альона: У цьому епізоді говорили про те, як це — бути мамою або татом під час війни. Довіритися незнайомцям, з якими навіть не говориш однією мовою, прийняти у світ твою дитину. Пояснити малюку, чому дядьки на літаках із сусідньої країни скидають йому на голову бомби. Підтримати підлітка у момент, коли увесь його світ розвалився.