Пес Патрон має сторінку у Вікіпедії, президентську медаль «За віддану службу», нагороди від Канського кінофестивалю, ірландських кінологів та американських військових-ветеранів. Інстаграм-мільйонник із Харкова, кіт Степан, виїхав із Північної Салтівки у Францію, де отримав «Оскар для блогерів» і збирає десятки тисяч на допомогу своїм бідовим братам в Україні. Пані Булочка, киця очільника фонду Повернись живим, має вже понад 20 тисяч підписників у твіттері, де просто собі красується й ненав’язливо промотує роботу фонду.

Тварини й діти завжди були обов’язковими рюшечками новинних випусків суспільно-політичних каналів. Це вічнозелена тема для жартів серед медійників.

— Гвардійці врятували з розплідника на Луганщині 21 собаку
— Харків’яни, тікаючи від війни, вивезли у грузовику понад 70 котів
— Львівський притулок за півтора місяця війни прийняв дві тисячі тварин

Це випадкові заголовки сюжетів і новин.

За час війни тварини стали по-справжньому потужним символом людяності українців, їхньої доброти й відданості. «Ми своїх не кидаємо, ми однаково піклуємося про усе живе, і цим відрізняємося від ворога», — такий посил України до світу. Й він добре працює, бо щирий.

Люди тікали з-під обстрілів чи від окупації на інший кінець країни, виїжджали за кордон і навіть брали тварин із притулків під час війни. Це все красиві й сердечні історії про перемогу добра й гуманності. Але за ними також багато докладених зусиль і відданості своїм підопічним, впертості й цілеспрямованості, які зазвичай залишаються за бортом уваги.  Так само як і тисячі домашніх тварин залишаються у покинутих містах на лінії фронту й тяжких обстрілів, — бо так складається життя і такі вимушені пріоритети. 

Про те й поговоримо у новому епізоді. Мене звати Альона Савчук і це подкаст «Бруд і кров». 

***

Знімок Насті Тихої, авторства Крістофера Окіконе, як і її історія згодом, розлетілися без перебільшення усім світом. Це та дівчина з Ірпеня, яка разом із чоловіком вивела під обстрілами з окупованого міста 15 собак з інвалідністю, а ще кішок, хамелеона, хом’яка й павука. Настя розповідала, що дорога від дому до зруйнованого романівського мосту зазвичай займає 15-20 хвилин, вони ж долали її 3,5 години. І то пощастило, що не усі 5 — десь на півшляху їх підібрав чоловік на авто. Каже, злякатися так і не встигли, бо вся увага була прикута до тварин, щоб не погубити, — вони рвалися на повідках від страху та не могли йти самі через травми. 

Ця історія — із щасливих. Ну, майже. Бо чотирьох собак Настя з Артуром таки втратили дорогою, вони злякалися й вирвалися з рук. Але є і суцільно печальні. Коли тварини помирали від голоду у тих притулках, які люди покинули утікаючи. Є купа відео й фотосвідчень того, що росіяни розстрілювали тварин у притулках і розплідниках, і просто на вулицях — зі страху, від жорстокості й навіть задля їжі.

***

Дуже багато людей кидали свої тварин. Вимушені були кинути або тікали. Але стільки ж багато людей і забирали з притулків. Хтось наважувався забрати собаку з притулку тому, що не можна відкладати життя. І повномасштабне вторгнення показало, шо якщо ти чогось хочеш, ти маєш робити це зараз, бо банально в тебе може не бути часу.

***

Це Олена. Вона з Києва, працює в ІТ й кілька років допомагає у притулках для тварин. Від початку повномасштабного вторгнення Олена активно впряглася у зооволентерство: доглядала за підопічними кількох київських притулків й тими, хто вижив після окупації області, прилаштовувала котів із Чернігова, вивозила тварин за кордон і возз’єднувала із власниками-переселенцями по Україні. За цей час надивилася дуже різного.

***

Я відчувала, що я маю робити щось корисне, я маю допомагати. Всі активізувалися і я в тому числі. Я спочатку намагалась, щось там тикалась-микалась або в лікарню піти волонтерити, ще кудись. Але з волонтерством для людей не складалося, а от з тваринками пішло як по маслу.

В Сіріусі можна навідувати котиків, але їх там значно менше, ніж песиків, то не так потрібна допомога. Але ще є притулок на Виноградарі, починався як центр перетримки, але з початку повномасштабного вторгнення вони також рятували з гарячих точок собачок і почали рятувати котиків. Насправді в різний період там жили і кролики, й пацючки, і якісь птахи. Я допомагала прибирати за котиками, піклуватися про них. Як могла, так і допомагала.

Поки Сіріус був в окупації у Київській області, звичайно, ми дуже всі переживали. Я волонтерила у притулку, який організувався після оцієї трагедії в Бородянці. 

***

Трагедія в Бородянці – це 300 загиблих від голоду й спраги собак, які чотири тижні провели в окупації без води і їжі, замкнені у вольєрах. Всього у місцевому комунальному притулку було 500 підопічних. Значна частина тих, хто вижив, була в критичному стані. Зоозахисники й волонтери звинуватили у загибелі тварин Наталю Мазур, керівницю «Київська міська лікарня ветеринарної медицини» (КМЛВМ), до якої відноситься притулок. Бо не було ні евакуації тварин ні дозволу випустити їх із вольєрів, аби собаки мали шанс самі себе врятувати. 

***

І врешті-решт, коли туди, можна сказати, вломилися волонтери — вони називають себе тейл-банда, можна пошукати в інсті, дуже класні — вони приїхали туди й врятували тих, кого можна було іще врятувати, й організували притулок на ВДНГ. Точніше на іподромі, саме там, де конячки. Їм там виділили конюшню, вони організували вольєри для собачок, вони їх там виліковували, підгодовували, прилаштовували, соціалізували. Усі ці собаки були дуже травмовані тим, що сталося.

Як про це не жахливо казати: або тебе з’їдали, або ти їв. Тому треба було цю травму якось з нею працювати.

***

Олена любить доглядати собак, вигулювати, вичухувати й соціалізувати, як сама каже. Зате вдома має трьох котів — Булочку, Батю і Хурму. Остання з’явилася в сім’ї вже під час російського вторгнення. Кицька з Історією.

***

Моя знайома волонтерка, яка дуже давно займається прилаштуванням тварин з вулиці, повідомила, що їй написала жіночка звідти, яка сказала, що її село евакуюють й немає куди діти котів. Вони всі помруть там, активні бойові дії, не знає, що з ними робити. Сказала, що буде їхати машина з її селища в Київ, і вона може привезти у клітці 41 кота. Якщо їх ніхто не забере, то вона їх просто випустить на Чернігівській.

Моя подруга в паніці писала: люди, будь ласка, допоможіть, треба прилаштувати котів. Ми ще з кількома людьми активізувались з іншими волонтерами, знайшли переноски, притулки, куди їх відвезти. Але привезли не 41 кота, а 43. А ми розрахували саме на 41, чітко порозпихували по притулкам. Ще одного зайвого таки прилаштували. 

А остання киця вже зовсім нікуди не влазила, то я така: «Ну, візьму собі на перетримку». Її ще й не хотіли брати, бо вона була найменша найслабша найхудіша, найзачуханіша. От я забрала її собі, а потім подумала: боже, та кому вона така зачухана треба, як не мені. Ось так.

***

Так Хурма залишилася з Оленою. До слова, за тим же принципом у неї з’явився й кіт Батя. Підібрала його з вулиці вже дорослим і хворобливим із думкою, що інакше він би просто не вижив. Все одно ніхто йому шансу не дасть, бо кому такий потрібен — старий і зачуханий.

Поки ми розбирали її різноманітний волонтерський досвід, я попросила Олену пригадати найбільш пам’ятну історію за період війни, — вона розповіла кілька.

***

Якщо ви підписані на Зоопатруль, то ви, напевно, бачили, вони робили серію трагічних постів. І я дуже сильно плакала, коли побачила ілюстрацію й опис до цього посту, коли люди забрали дитину, а котика не забрали, лишили, і він просто помер в колисці дитячій. Ох, я зараз кажу, в мене мурашки. Я вважаю, що твоя тваринка домашня — це твоя дитина, але я розумію, що люди можуть по-різному реагувати на стрес. Хтось може настільки злякатися, що просто світу не бачити. Якщо тварини в стресі можуть пручатися, кусатися, дряпатися, то в тебе немає виходу. Принаймні, людина може думати, що в неї немає іншого виходу, окрім як кинути й поїхати.

У мене більш лояльне ставлення, якщо ти не можеш забрати тварину, слабо собі таке уявляю, та все ж ти не можеш забрати тварину й відкриваєш двері і тварина біжить і піклується про себе. Але зачиняти в квартирі — це просто смерть. І я знаю від Зоопатрулю, були випадки, коли дізнавались, що тварина є в квартирі, але люди не хотіли навіть передавати ключі, щоб просто увійти в квартиру нагодувати. Або вони були проти проробити дірку в стіні, щоб так годувати тварину, тому що стіна постраждає.  

***

На противагу цій – історія ветеринарно-хірургічної клініки Шанс, де працює Оленина знайома.

***

Коли почалось повномасштабне вторгнення, власники поїхали й просто кинули собак, сказали, що їм пофіг, робіть з ними, що хочете. І вони лишили всіх у себе, нікого не викинули за двері, продовжили лікування, люди не скинули гроші, вони вичухували й продовж своїм коштом, і добре, що багатьох вдалось прилаштувати. Й вони досі рятують — десь біля в/ч, стоянки військових — десь собаки побились, вони всіх зашивають, рятують за власний кошт і нічого не просять. Просто гордість бере за наших українців

Я вважаю, твоя тваринка домашня — твоя дитина. І я не уявляю, як можна забрати дитину й не забрати свою тваринку, свого котика. Можливо, можливо, собаку важче, але котика не забрати?

***

В усіх героїв цього подкасту – таке ж відношення до своїх підопічних. Мабуть, найщемкіша історія – Олени Костянтинівни із Маріуполя, яка чудом вивезла з розбитого окупованого міста стареньку хвору кицьку й молоду велику собаку. 

***

Я даже, у меня и мысли не было ее оставить. И я бы осталась, если бы мужчина этот не захотел везти, сказал, собаку не берем. Это не обговаривалось.

***

Кицька — пані Олени, собака — її доньки Катерини, яка тимчасово завезла Білку до мами, а тут війна.

***

Любов до тварин в мене була завжди. Літом 19-го в соцмережах я побачила пост про тварину з притулку, які шукають дім – ну і це було кохання з першого погляду. Мене взагалі не бентежили ні розміри собаку, ні те, що це мікс породи — щось середнє між самоєдом і лайкою — така, немаленька. Не було якихось сумнівів, що може бути складний характер, або що може мати проблеми, бо у мене є ще кішка. 

На той момент я була одружена, ми поїхали з чоловіком до притулку, я подивилась на неї — вона була більшою, ніж на фото, перше враження, але така лагідна. Ти її бачиш і розумієш, що ти за нею приїхав і ти її забираєш.

 Єдине, як побічний ефект перебування в притулку — агресивна до інших собак. У нас дуже мало друзів, гавкає, може вкусити когось. Краплинка дьогтю в бочці меду. Загалом собака просто дивовижна, любить дітей, з усіма бавиться. На вулиці, коли люди її бачать, цікавляться, бо у неї цікава окраса, бо вся біла, але вуха рижі – хтось думав, що ми її фарбуємо.

Я розлучилася й була вимушена тимчасово переїхати на орендовану квартиру, де дозволили кішку, собаку не дозволили. Відвезла до мами до Маріуполя з абсолютною умовою, що як тільки заїду в свою квартиру, собаку, звісно ж, заберу до себе. Тому на початок війни собака була у моєї мами в Маріуполі. 

***

Олена Костянтинівна жартує, тим часом підкупила Білку підгодовуючи смаколиками, яких Катерина не дозволяла. Вони досить швидко порозумілися. 

У Маріуполі пані Олена жила у мікрорайоні Східний. Якраз із того боку, де росіяни обстрілювали артилерією й проривалися у місто. За першої ж нагоди вона забрала сина, матір і тварин та переїхала до співробітниці в іншу частину Маріуполя. Каже, жінка знала, що їх багато й собака велика, але не вагалася, чи допомагати, ані секунди. На новому місці вони прожили до кінця березня –- під постійними обстрілами, без зв’язку, з обмеженим запасом їжі й води.

***

Мы сутки даже просидели дома, не могли выйти и она сутки претерпела. Мы там и пеленки ложили, и говорили — но нет, она терпела. Выбегали на 5 минут, я ей, как говорится, давала понять садись, она быстренько в туалет: и мы бежали снова на 8 этаж.

Мы единственное один раз пошли в кинотеатр, но, понимаете там очень много людей. а она реагирует, постоянно одергиваю: ложись-ложись. Очень тяжело. Мы решили, что будем лучше в квартире, в коридоре. И все это время, вот начиналась бомбежка — мы выходили в коридор и все стояли наготове. Она стояла, кошка в лукошке, мама моя, старушечка, — на стульчик ее садили. и как бы как бы.

Она знала, что она с нами. и как-то вот… Кошка больше дрожала, пугалась. А Бела, она рядом и все. Не скулила, не гавкала. Не было вот такого.

Мы успели, успели натаскать воду. Единственное, что в Мариуполе корма было мало, и я ее немножечко стала давать суп, но без юшки — как каша вермишель, картошка. Иногда сейчас просит. Но мы уже не даем.

***

Пані Олена каже, Білка поводилася дуже чемно, ніби розуміла, що ситуація кризова й усі мають перетерпіти. В рази більші проблеми були з кицькою.

***

Кошка у нас больная, она у нас с опухолью. Как раз перед 24 сводили к ветеринару, она сказала, что тут опухоль, уже поздно тири пири. и мы как уехали к сотруднице, у нее она прорвала и все эти перевязки все три недели. и по сей день мы ее перевязываем и обрабатываем. 

Она держится, она кушает, не активная, но она ест, со мной все время, сегодня к врачу опять пошли, сказал, усыпить всегда успеем. все терпим, все знаем: что это член семьи, сколько будет — столько будет.

И сын говорит: «Мам, она у нас талисман».

***

Якогось дня синові пані Олени чудом вдалося знайти чоловіка з машиною й бензином, який погодився вивезти їх із тваринами до Бердянська.

***

Забегает и говорит: «Мы едем». Мы начинаем собираться. Не знаю, как я обернулась, я вижу собаку, а она смотрит на меня глазами такими, знаете, “а меня вы берете?” и я так поворачиваюсь, говорю: “Бела, мы с тобой, а ты с нами”. Она начала радоваться, прыгать, ко мне подбежала, говорю: «Давай, мы будем ошейник одевать». То есть, я не знаю, как я обернулась, и глянула на ее морду. У меня и мысли не было ее оставить.

 Блокпосты, вы знаете, все — и те, и наши — видя собаку, более-менее все отнеслись слава богу. наши ребята так вообще ее и гладили «о, у вас какой охранник». Она знала, что нужно сидеть молчать ни с кем не разговаривать.

Дальше дочка нам нашла комнатку. Предупредила что с собакой. Когда мы заехали, удивились, что такая большая. Но видя нас — ми черные, грязные, худые все — они не отказали. Мы 12 дней там пробили, она не гавкала, абсолютно ничего. Только выходили на улицу й в комнатке этой.

Потом мы поехали автобусами КК. Погрузились туда, там тоже никто не кричал, что большая собака, удивительно, что никто не сказал “надевайте намордник”. У нас он был. Но она всю дорогу, все двое суток, она не гавкнула, не пискнула. Водички доливали, корм по чуть-чуть давала, чтобы нам хватило. Кошка ни разу не мяукнула, думали, что уже все. Но смотрим в дырочки, что живая. На удивление просто, животные тоже понимали, что нужно перетерпеть.  

В Запорожье нас поселили в детский садик. Дали отдельную комнатку — с собакой же, кошкой не ожидали. Переночевали. 

***

Дорога Маріуполь-Бердянськ-Запоріжжя-Київ зайняла понад два тижні. У Києві господар квартири пішов назустріч і дозволив проживання з Білкою. До слова, це окремий біль людей, які вимушені покинути свої домівки. Надто часто їм не здають житло через те, що в сім’ї є пес або кицька. Цього разу орендодавець виявився адекватним, жодних проблем не створює й ніяких умов через тварин не ставить. Білка освоїлася на новому місці, веде себе гарно, єдине що – занадто прив’язана до пані Олени й хвилюється щоразу, коли жінка виходить з дому.

***
Бывает что если я ухожу, то она стоит и смотрит. я ей говорю: Бела, ты дома, но я сейчас приду. Тут вот бабушка, тут Миша — ну, все. И вот она лежит в коридоре, мама говорит, лежит и ждет, бывает поскуливает, но я же ненадолго ухожу — в магазин. Прихожу — она радуется, столько этой… Бела, да мы тебя не бросим, ты все время с нами.

За счет того, что она из приюта, она вполне комфортно оставалась дома одна. То есть, ты ее выгулял, позанимался с ней на улице, пришел, оставил дома, ушел на работу. То есть, она понимает, что это ее время. Где-то с котом, может быть, играет. и не было никогда таких моментов, что она скулит за тобой, сидит ждет у дверей. А поскольку столько с мамой провести –- и в ситуации сложной, и в закрытом помещении, с квартиры никуда не выходили –- сейчас это такой, немножечко побочный эффект в поведении. Очень надеюсь, что со временем наладится и уверенность в спокойной жизни, как у всех нас, вернется.

***

Пані Олена каже, що дуже радіє тому, що БІлка була із нею у Маріуполі. І не впевнена, що вижила би без собаки. Білка її розраджувала й займала роботою, не було часу жахатися й впадати у відчай від того, що відбувається навколо.

***

Вот она меня отвлекала. Я знала, что мне нужно как-то ее успеть на улицу вывести, накормить. Она к маме походила, ложила голову на диван, когда она там лежала-согревалась. Она лежала с нами: грела нас, ноги.

Наверное, я бы совсем по-другому, ну не знаю, выдержала бы или нет, честно.

***

Тут, у Києві, вони разом багато гуляють біля річки й у парку. Білка допомагає пані Олені менше горювати за рідним містом, заспокоює і дає надію, що все, зрештою, буде добре.

***

Привіт, мене звати Лєна. У мене є кіт, це канадський сфінкс і його звати Пушок. Зі мною він живе 4,5 роки.

***

Десь за пару тижнів до початку війни я почала читати статті про укриття й скрізь писало, що туди не можна з тваринами. Мене тоді це так якось дивувало й обурювало.Як же так? У багатьох людей є тварини, статистики не знаю, але серед моїх знайомих з тваринами десь половина. Коти, собаки, інші хатні тварини. І що, цим людям сидіти по квартирах і чекати на смерть? Я не розуміла. Я подумала, що куди б я не пішла — кіт піде зі мною. Бо а як? куди його дівати?

Ми з Пушком вже багато їздили, переїжджали з квартири на квартиру, 2 роки ми жили у Франику. Мій кіт дуже адаптивний, контактний, любить людей. В принципі всі мої друзі, хто за ним доглядали, усі йому подобаються. Та і в принципі йому подобаються люди, які його годують.

***

На початок повномасштабного вторгнення Лєна з Пушком жили на Лук’янівці, впритул до Укроборонпрому. Тож перші дні бомбардувань вони провели в підвалі.

***

Мені завжди важко зрозуміти, що йому болить, але я точно бачу, коли йому погано й це часто переростає в якісь соматичні проблеми. Так вийшло, що з початку війни мені й йому довелось стресувати разом. Коли почалась війна у мене вже було заготовлено 2 пакети корму — запас десь на 2 місяці й переноска напоготові. Я запихнула кота в переноску. У мене не буває з цим проблем — він спокійно туди заходить. Але я якось теж стресонула 24 лютого — запхала його в переноску й ми разом пішли в підвал, де провели 5 днів.

5 днів ми з Пушком провели в підвалі, потім місяць ми провели в будинку за містом, нам виділили одну кімнату й ми там провели пліч-о-пліч цілий місяць. Я жартувала, що в нас токсичні залежні стосунки. Іноді він мене дратував дуже, бо не було куди подітись від нього. Але в принципі він не дуже відсвічує, він хоче контакту, мурчати, сидіти на мені, бути поруч, але водночас ніколи не був проблемним котом. Усі проблеми, які були, сприймала якось так: ну так, треба вирішити, хворіє чи проблеми з поведінкою. Словом, не було критично. Критично було, щоб він був живий здоровий і щасливий кіт.

На початку квітня я повернулася в Київ, тоді вже область була деокупована, а мене друзі з Нідерландів запрошували в гості протягом місяця: спробуй, а буде нормально, то повернешся.

***

Кілька днів на роздуми, переговори з орендодавцем, щоб зменшити суму щомісячної оплати, і Лєна вирішила, що Утрехт, невеличке містечко поблизу Гааги, наразі краще місце для життя, ніж Київ. 

***

На початку квітня я поїхала в Нідерланди з Пушком, валізою, наплічником і вел сумкою, де лежали всі речі Пушка. Я їхала потягом до Варшави понад 20 годин. На кордоні з Польщею Пушка вакинували й чіпували, прямо на пероні.

Наступного ранку ми їхали з Варшави в Берлін 6 годин. Там 3 години я чекала наступний потяг і потім ще 6 годин до Амстердаму. Загалом дорога зайняла 2 доби. Це було фізично важко, але не думаю, що було важче тим людям, які виїздили з дітьми чи кількома тваринами, чи старшими родичами. Тобто це було важко, але воно було якось прийнятно. Я чомусь яскраво пам’ятаю, як стояла на пероні в Берліні, чекала потяг на амстердам, він запізнювався хв на 20. До мене підійшов чоловік і спитав, чи кіт в переносці. Запитав чи квитки у мене на конкретні місця й попросив не сідати поряд з його сім’єю бо у дружини алергія на котів. І мені стало якось так прикро і захотілось плакати. Я розумію, що у людей є алергія, але це було якось так … йому ніби було гидко, що я везу із собою кота. Чи може я так це сприйняла, бо була дуже втомлена. В результаті, коли зайшла в потяг, то стояла й чекала, поки всі пройдуть, бо мені треба було знайти місце, провідник знайшов його, потім мене звідти попросили піти, і я йшла з котом наплічником валізою і сумкою через всі вагони, вузенькі проходи й шукала де сісти.

***

В Амстердамі Лєну з Пушком зустріли друзі й відвезли в Утрехт, де вони прожили 3 місяці. Для їхніх відносин цей час став серйозним випробуванням. 

***

У моїх друзів будинок і вони нам виділили цілу кімнату. Це була чудова кімната й чудові умови, але мій кіт не звик до того, що його простір аж настільки обмежений і він буквально сидів на голові і щоночі я прокидалась 2-3-4 рази й ми з подругою, у якої народилась дитина, жартували й рахували, хто частіше прокидався. Вдома я зазвичай не сплю з ним в одному ліжку, він на кухні, у нього там своє ліжко й коцик, їжа, лоточок — все, що треба, я йому залишаю, бо він вночі не спить, нервовий встає. І от щоночі він залазив мені на голову й починав бити по очах, щоб я прокинулась. Я була така зла. Я була зла щоночі. А потім я була просто втомлена. 

Тобто за цих три місяці жодної ночі я не спала так, як люди сплять: засинаючи вночі й прокидаючись зранку. Я прокидалась по декілька разів.

***

Зі слів власників, робити всіляку фігню, яка страшенно вибішує людей, – досить типова поведінка для тварини у стресі. Те саме Ліза розповідає про свою собаку Юкку, з якою вона виїхала з Києва за кордон і проїхала вже, мабуть, пів Європи.

*** 

Десь місяці три ми реально боролися з тим, щоб вона перестала кидатися на все, що рухається. В неї наразі ще бувають моменти, коли сідає біля вікна і лається на всіх перехожих. І ти вже цю штору задьоргуєш: ну, пожалуйста, шоб нам вже сусіди нічого не казали. 

До цього вдома нічого ніколи не робила. Тут вона драла подушки, кидалась речами. Могла реально взяти миску й запульнути мені в лоба. Й вона так дивилась: все нормально. Стрес у неї так виливався.

Методом спроб і помилок Ліза визначила, що таку поведінку собаки дуже добре коригує дотримання звичної для неї рутини. Виявляється, ритуали заземляють і заспокоюють не тільки людей.

***
Але потім я почала настроювать, навіть якщо ми переїжджаємо, ми їдем там. Твоя прогулка завжди з 8 по 9, то ми їдем після 9. Сначала ти гуляєш, потім ти кушаєш, 30 хв ми відпочиваєм і потім ми можем тільки кудись їхати. І так же увечері7 тобто я зберегла її час постійних звичок. Коли вона гуляє, їсть, спить, я намагалася якайбільше цього часу зберегти й потім вона ці переїзди вже перестала сприймати як щось особливо. Бо знала що вона все одно в цей час погуляє, в цей поспить, поїсть і почала краще до всього відноситися. Не така псіхована як була спочатку.

Як тільки навіть при нормальному стані ти пропустиш прогулянку, вона не розумітиме, в чому її провина.

Це тварина, це не людина. Їй не поясниш, що так не можна, чи тут затримуємося абощо. Просто треба це прийняти. І розуміти, що ти більше підлаштуватися під тварину, її цілі, а сам ти розберешся, скажеш, де спізнюєшся, зможеш пояснити.

***

Ліза сама з Криму, виїхала звідти до Києва після окупації півострова у 2014-му. Юкка у неї з’явилася два роки тому, це особлива собака зі складною передісторією.

***

Вона в мене глуха, її привозили з Туреччини. Так як вона собака бультипу, тобто її там чекав або смерть, або їх усиплюють там, або їх намагаються якось перевезти, тобто вона була однією із щасливиць, яким пощастило, що волонтер її помітив і привіз до України. 

Поки я росла, в мене завжди були тварини. Й останні в нас було в батьків дві собаки, то були стаффи. Дівчинка й через кілька років у нас появилася інша собака. Відказник, якого ніхто не хотів брати. Ми його взяли, бо граний хлопчик, нічого такого. Вони прожили у нас по 15 років обидва.

 Я вирішила, що хочу собі собачку й відправилася до приюту Сіріус з волонтерами прибирати, кормити собак. Я їхала не з метою, що я вже от зараз візьму ту собаку, а просто чи готова я брати собаку, чи розумію цю відповідальність, що зараз не буде мами, папи, які можуть підмінити, зранку встати погуляти з собакою, поки я зайнята справами чи роботою. 

Я хотіла собі пітбуля чи стафа — ту породу, з якою я вже мала справу, яку я розумію. І я розумію, що в них менші шанси, бо всі люблять брати менших собачок, бажано щоб були цуциками, щоб зовншіній вигляд ніяк не показував, що вона може бути трошки небезпечною. 

Тому я почата питати у людини, яка влаштовує ці поїздки, може знає, де є стафи, пітбулі, які  шукають родину, оскільки маю відношення до цієї породи й знаю, як з нею працювати. Він сказав, що так, є, але нюанс: собака дуже гарна, хороша, прикольна, але вона глуха. 

І так як в нас був той другий пес, в 12 років десь він оглух, особо нічого не чув, але ми вже якось звикли, як із ним спілкуватися. Коли ми вчимо собак команди, ми завжди вчимо помімо речі ще треба якісь сигнали, звук, якось сигналізувати про те, як виглядає ця команда. Я подумала чому ні й почала ходити до цього притулку.

Гуляла з собакою, купила їй якусь амуніцію, яка їй буде трошки більше підходити. Щоб я розуміла, чи можу я із цією собакою справитися. Чи зможемо ми комунікувати. І наче я так зрозуміла, що все складається. Якось так вийшло, що ця собака для мене з першого разу була такою ласкавою, такою покладистою. Не зважаючи на те, що вона нічого не чула, коли йшла вона постійно оберталася. Тобто десь після 2 тижнів, я почала її трошки спускати з повідка. Там є вигул, великий ліс, можна знайти затишне місце, де можна спустити з поводочка й подивитися, як вона буде реагувати. Я побачила, що вона не відходить там далеко, 5-10 метрів і завжди вертається. 

Собака вже звикла і коли я вже приходила в притулок, якщо я проходила повз неї, руки помити абощо, вона починала орати. Орати як скажена — і я зрозуміла, що собака мене теж полюбила й треба її вже забирати. 

***

Тепер Юкка для Лізи – вірний друг і партнерка на рівних. Коли довелось їхати з дому, то питання, чи брати її з собою, навіть не промайнуло.

***

Або нас беруть із собакою, або ніхто нікуди не їде. Ну бо як я? по-перше, навіть якби вона не була глухою, я би її не залишила. Ну я ж цей вибір зробила свідомо, да, може час був не дуже зручний і можливо якби я знала, що буде війна, я би собі ще не заводила собаку. Але ж вже так сталося. А по-друге, покинути глуху собаку, яка пережила вже дуже багато страждань і якихось нюансів з людьми. Наскільки я зрозуміла, то в Туреччині її використовували просто як апарт для народження цуценят і потім на бої їх. Та ви шо, її залишити.

Це як моя маленька дитина, яка трошки дурнувата, але ж ну, вона моя. Тут вже нічого не поробиш.

***

Через те, що Юцці складно бути поряд із незнайомцями, Ліза не могла переховуватися з нею у бомбосховищах. А згодом навіть прийняла рішення купити авто у Європі.

***

В неї є трошки агресія до людей — це є мінус, бо я не можу їй словами пояснити, що ні, цього робити не можна, я можу показувати лише жестами.

Вона наче така миленька, до всіх ластиться. Але як тільки руку протягнеш, то вже й не дуже така гарна собака. І це теж інколи проблема, коли там на вулиці ти гуляєш з нею і вона підходить до іншої собачки. Тут людина тягне руку і тут зразу починається агресія. І ти ще на різних мовах в різних країнах намагаєшся сказати, що вона не те, що агресивна, просто налякана, тому кидається.

Так само ми не могли нормально перебувати у бомбосховищах, оскільки там же багато було дітей, людей, вони носилися. Я наче там вдягала їй намордник, але це ж не дуже працює, коли ти бачиш, що собака не спить. Вона не спить 24 години вже, наприклад, або більше, бо вона постійно наблюдає, що там коїться. То ми просто сиділи вдома. А потім вже я прийняла таке рішення, що ми не можемо ходити в бомбосховища. 

Плюс не всі люди на той момент це сприймали. Типу у вас опасна собака, чого ви її берете, залиште її вдома. Ну а я розумію, що краще, мабуть, себе залишу вдома, ніж її. Ось і ми вирішили, що будемо виїжджати до Польщі.

***

За півроку постійних переїздів Ліза стала справжньою експерткою з теми “Які країни Європи найбільш і найменш пет-френдлі”, а також гуру папірців, щеплень і правил ввезення тварин у кожну з них.

***
Звичайно, коли ти там з горящою дупою бігаєш за сутки до того, бо тобі сказали, що тобі потрібен якийсь сертифікат на вивіз собаки, навіть якщо в тебе є європейський паспорт, то це дуже така неприємний момент. Плюс багато хто в країнах європи, вони взагалі не знають, як це працює: «У вас є європаспорт, але ми не знаємо, чи потрібен вам той сертифікат. Но ви зробіть його про всяк випадок». Він робиться 5 днів. А я завтра виїжджаю. Але він робиться 5 днів. І ти відкладаєш цю поїздку, щоб взяти цей сертифікат, а він взагалі ніком не потрібен.

Вони дивилися на всі документи, вони питали. В мене ж було два паспорти — український з усіма прививками, які не можна ще повторно робити. Інший — вже європейський. У них був дисонанс, чому я з двома паспортами, чому не з одним, і чому в цьому європейському немає багато вакцин, які є в українському. Постійно доводилося пояснювати, що ось це повний список, але тут ми вже взяли європейський паспорт і далі буде вже все заноситися до європейського. Якось воно проходило.

Тобто перед кожною країною, яка не в складі Шенгена, або потім буде в складі Шенгена, то потрібно було йти до лікаря. Й десь вони давали сертифікат, наприклад в Чорногорії, як ми виїжджали до Хорватії бла-бла. І коли ми з Болгарії до Сербії їхали там було: «а чого ви собаку з собою взяли? а нащо вам це?» І ти так дивишся типу тебе це повинно хвилювати. «А чому не дитину?» Ну якось так. І ти такий. Ну, я не знаю, як вам сказати: Я просто не народила, тому в мене є собака. Якось воно так.

Ми доїхали до Чорногорії, поселилися в місті Бар. В принципі на березі Адріатичного моря. Там вже було трошки краще. Кожен день ходили на море. Для собаки це було ок. Для мене — мені вже було на той момент все одно.

Але там теж дуже погана ситуація з тваринами. Мені навіть здається, що трошки гірше, ніж в Україні. Навіть як домашні тварини вони в доволі жахливих умовах. Ми зняли одне житло й там навпроти був дім, де була собака. І я просто ходила й кормила цю собаку, бо вона, по-перше, огромна, їй багато їжі потрібно. Там собака кілограмів до 50. Вона повинна була би бути. Але на вигляд наче 15 — настільки худа. Я просто 3 міс ходила й кормила цю бідолашну собаку й свою собаку. 

Корм там купити практично неможливо. Я купила його в Болгарії відразу декілька мішків, бо мені казали, що в Чорногорії дуже тяжко, там поставки з Сербії чи ще звідкись, ви не отримаєте той корм, який їсть ваша собака.

Хорватія у нас була, Словенія, Австрія і Чехія. В Хорватії зупинялися десь днів на 5. Після Чорногорії там відчувається повна цивілізація, повна свобода. З собакою можна все, можна всюди ходить, навіть десь до якихось крамниць. І це дуже прикольно й дуже хочеться, щоб щось подібне було в Україні.

***

Окремий печальний досвід українців закордоном, – це неминучий контакт із русофілами в європейських країнах. Найбільше враження на Лізу справили Болгарія та Сербія.

 ***

В Берліні дуже багато було росіян, які якось туди потрапляли, й кожне перетинання було дуже неприємним. 

В Чорногорії також ми перетнулись із росіянами. Ну, машина ж на українських номерах. І там йшов мужик, благо, що собака позаду. Він хотів підійти розбити скло, але вона кинулась і він просто пішов собі далі. 

До Чорногорії коли їхали, ми їхали через Сербію, і там теж зупинялися на 3-4 дні. І ось там у нас теж були, ну там здається кожен шаг. Куди б не приходили, де у нас питали, звідки ми, ми відповідали, що з України. Й там було постійне: ю хев е ступід вар; ю хев е ступід гавермент; ю донт андерстенд, раша із гуд. Ну что-то типа такого и ты сидишь и думаешь: ты же уже выехал, ты не хочешь слушать о том, что раша из гуд и все остальное. ти в принципі не питаєш людей щодо того взагалі. їхню думку. вони запитали, звідки ти — ти відповіла. все. не треба далі цих коментарів. І ось в Сербії дуже все було погано. Ми сиділи вдома ті дні, тільки виходили на прогулянку з собакою. Просто хотілося поїхати кудись далі, бо куди б ти не пішов, усі тобі кажуть, що ви робите щось не так. 

Поїхали до Болгарії і там ми пробули три місяці. Але вирішили, що треба переїжджати звідти. Бо дуже така країна цікава. По-перше, там дуже багато русофілів, які хоч-не-хоч вони чомусь дуже, мають якусь дуже велику повагу до росіян, які їх від чогось спасли. Я так і не розумію до согодні від чого. Ал якось так.

У нас навіть була ситуація, що нам трошки пошкодили машину. І потім якась людина пожалілась і її взагалі відвезли на штрафплощадку й поліція нам взагалі декілька днів не казала, що. Ну казали, що машина викрадена й немає її на жодній штрафплощадке. Поки ми просто не почали їздити по кожній — суто в надії, що вона там є. Бо машина стара, вона нікому не потрібна, щоб її красти. 

 Ти наче в безпеці, але ти не в безпеці. Якщо є десь якась русня, то по-любому буде якийсь конфлікт. Або ще якщо країна яка в більшості своїй тримає якийсь нейтралітет, то це дуже дуже було тяжко. 

***

Зрештою, об’їхавши пів Європи, Ліза з Юккою знову осіли у Польщі. На її вже досвідчений погляд – це зараз найбільш безпечна країна для українців. Поточний план – добути до грудня й повертатися додому.

***
Тут вже можна відчувати себе в безпеці. Мова про росію ніяк не йде. Або йде в негативному  руслі. Ти розумієш, що поряд з тобою однодумці. Коли ми виїжджали було дуже багато допомоги. Допомагали всюди, садили на потяг, людина, яка везла на своєму авто, дала готівку, злоті на випадок, якщо не вийде щось із житлом, то за ці гроші можна щось забронювати.

 Дуже багато такого українізованого контенту — в супермаркетах, всюди укрпол розмовники. В Польщі набагато краще, мабуть, ніж в будь-якій іншій країні європи. 

І ось нарешті нам вдалося знайти у Польщі житло. Зараз ми будемо перебувати тут до 6 грудня. Тобто ми на 3 місяці без пролонгації. Але ми подумали, що все. Це вже останній переїзд, наступний — лише в Україну. Бо нема вже сил. Бо всюди не можеш відчувати себе ніяк. Ти не маєш ніяких прав об’єктивних. Якщо тобі щось не подобається, маєш терпіти, бо знову ж таки не те становище, щоб казати, що я хочу, я можу. Да, навіть якщо ти платиш гроші, все одно маєш тримати себе в руках. 

Наразі така ситуація, що ти не хочеш виставляти українців як якесь бидло, яке буде боротися до останнього, щоб було так, як він хоче. Не та ситуація. Плюс ми не на відпочинок приїхали. А просто намагаємося якось жити.

***

З такими ж думками Лєна покинули Нідерланди два місяці тому й повернулася із Пушком додому. А в Києві з нею сталося те, про що Олена розповідала на самому початку. Лєна дуже давно хотіла собаку, але постійно відкладала це рішення. Війна, невизначеність і близькість смерті усе спростили: менше роздумів – більше дій. Так у неї з’явилася дівчинка Емма, їй 4 місяці.

***

На початку війни я зрозуміла, що моя мрія завести собаку може ніколи не здійснитися, бо я ставила собі умову, що в мене буде собака, коли буде власний дім, квартира. Але на почалася  війни я зрозуміла, що квартири може й не бути, а собаку я хочу вже і життя дуже коротке. І я пообіцяла собі, що як тільки я повернуся до Києва, як тільки ситуація трошки заспокоїться, відразу ж буду підшукувати цуценя. 

Вважала, що обов’язково має бути саме цуценя, бо хотіла, щоб з дитинства подружилося з котом, і коли повернулася до Києва, відразу почала шукати іншу квартиру з умовою, що власники дозволять завести собаку. Знайшла таку квартиру й за кілька тижнів поїхала в притулок Сіріус і обрала там цуцика. Назвала його Еммою і Емма живе зі мною вже півтора місяця.

Емма виявилася метисом. Це мисливська порода. В ній купа енергії просто не знаю, куди цю енергію дівати. Ми з нею гуляємо по три рази на день, постійно бавимось, займаємось. Перші три тижні мені були дуже важко, потім друзі почали пропонувати з нею нянчитись і це допомагає. Цуценя — це не кіт, воно вимагає постійної уваги. Коли не спить, то постійно щось від тебе хоче. Але мені здається, воно того варто. Інколи я прокидаюся зранку з думкою «блін, у мене є собака» — і це якесь зовсім нове відчуття.

***
Лєна – людина стратегічного планування, їй спокійніше живеться, коли має чітку схему дій на різні варіанти розвитку подій. Зараз чи не найбільше її турбує те, наскільки реальні шанси повторного наступу росіян на Київ і чи доведеться знову виїжджати. Але тепер це буде в рази складніше, бо тепер є Емма.

*** 

У мене немає ніяких особливих планів — ростити, виховувати, дивитись, як вона перетворюється на круту дорослу собаку. А якщо раптом буде так, як в березні або гірше, або якось за інакшим сценарієм, але так, що нам доведеться кудись тікати, то ну шо ж: у кота є переноска, у собаки є повідець — ми підемо, куди треба буде піти.

У мене немає машини і я зрозуміла, що це велика втрата. Це прям актив, який потрібен. Раніше здавалося, що потрібна квартира, машина може почекати. Але водночас я зрозуміла, що коли стається щось непередбачуване й страшне то люди готові тобі допомагати й люди готові допомагати тобі з твариною. Тому кіт і кіт+собака насправді нічого не міняє у ставленні людей до тебе. І хороші люди як допомагали, так і будуть допомагати. 

Єдине чого боюся цієї зими — що буде холодно й тварини можуть захворіти. Особливо боюся за кота — бо він лисий і так постійно мерзне. За собаку — бо вона маленька. Насправді з собакою з’явилося багато якихось страхів за неї. Таких, з якими ніколи не стикалась. Але водночас я зустріла багато класних людей, бо так чи інакше спілкуюся с собачниками, продавцями, офіціантами, таксистами і, коли починаєш говорити більше, то розумієш, що люди є дуже прекрасні, люди розповідають про своїх домашніх улюбленців, турбуються про твою собаку. 

Ми недавно їхали з таксистом і він спитав, чи не нудить її і чи не їхати повільніше. Я сказала, не хвилюйтеся, вона не буде блювати, вона спить. А він сказав що його хвилює не чистота, а те, щоб вона почувалася нормально. І довго ще розказував про свою собаку, яка давно вже померла.

Тому в мене немає якогось страху, що ми не врятуємось. Якщо виникне необхідність себе рятувати, то я буду рятувати разом із собою своїх тварин. А якщо я зможу врятувати себе, то я і тварин зможу врятувати.

**

Дещо відокремлена від решти, але не менш важлива тема — це покинуті й безпритульні тварини на передовій. У твіттері є профіль UkrARMY cats & dogs, його автори щодня публікують нові фото військових із нічийними котиками й собаками, яких вони підгодовують на своїх позиціях. Крім них іще десятки інших тематичних пабліків, постів і просто ситуативних знімків бійців, волонтерів, медійників. Навіть із цієї досить обмеженої інформації зрозумілий катастрофічний масштаб безпритульності тварин на лінії зіткнення.

Нещодавно наткнулася у твіттері на тред Дмитра, бійця батальйону Свобода із позивним Глазун. Він якраз про це. Вирішила розпитати його про ситуацію детальніше.

**

Тварин на війні багато, в основному це собаки й коти. Взагалі по собаках дуже легко визначати, де живуть люди. Завжди так було, бо собаки тягнуться до людей. Бачать, мабуть, у нас джерело виживання, їжі, скоріш за все. Дуже легко знаходити позиції по тому, що якісь собаки бігають — варто придивитися й знайдеш позиції чи то ворожі, чи то свої.

В основному це собаки й коти, бувають інші домашні тварини, яких лишають, але дуже мало бачив такого. Дуже багато собак, куди б не прийшов, проходить півгодини-година – уже бачиш одного другого третього. Вони голодні, потребують догляду, пігулок від кліщів, від бліх.

В основному ніхто цим не займається, ясна річ, суто на власній ініціативі може бути, що хтось попросить прислати ошийник чи пігулку. Я так кілька разів робив, але дуже складно це все контролювати — надто багато, на кожній позиції.

 

Чому так складається? Ну, це війна, і люди часто мабуть діють від того, що просто залишають цих тварин, не мають змоги їх забрати. Й це жахливо насправді. Я не знаю, як можна лишити … того, за кого ти взяв відповідальність, і частину себе — це мабуть дуже болюче. Я сподіваюся хоча б що це дуже болюче для цих людей, інакше це сумно для нашого суспільства.

***
Про Дмитра варто знати також те, що Донецька область – його рідна, він із Єнакієвого. До повномасштабне вторгнення, як сам формулює, «жив свою лучшую жизнь», багато подорожував – за спиною має більше 50 країн світу – й розвивав свій бізнес, тримає мережу хостелів на Кіпрі. А з весни пішов на передову й воював, зокрема, у Сєвєродонецьку. Тож все, що розповідає, бачив на власні очі. 

У Дмитра вдома теж є пес із вулиці, точніше з Карпатських гір. Історія їхньої зустрічі — красива й душевна.

**

В мене є собака, її звати Кускус, це дівчинка, їй 2 роки. Ми її підібрали в лісі, точніше вона нас підібрала — це складне питання. В Карпатах їхали на стоянку, зупинилися біля тараканівського форту і стояли там в альтанці, їли диньку. Щось почало рухатися з-під забору, таке маленьке, мохнате, в реп’яхах і кліщах. Ми його трошки потримали на руках, відпустили й далі вона просто побігла за нами о самої машини, бігла десь півтора кілометра й ми вирішили, що дамо їй шанс і візьмемо з собою в гори. Якщо пройде з нами тижневий похід в Карпатах, тоді будемо забирати й думати, що робити. Ну, і вона пройшла, маленькими лапками протопала гори. І так опинилася з нами. Це було найкрутішим рішенням за останні роки — завести тварину, вона допомагає жити, радіти життю, ходити, додає порцію окситоцину. Та й просто радіти життю краще.

***

Каже, через це відчуття радості й причетності бійці на передовій досить часто приручають покинутих тварин.

 ***

Цей зв’язок дає відчуття якогось спокою, спорідненості й безпеки. І, мабуть, найбільше з цих перелічених пунктів — спорідненості. Проживаєш цей важкий період з кимось і це дійсно набагато легше. Просто легше й краще. При цьому це працю в обидві сторони: людина знаходить істоту, за якою може наглядати, а та в обмін дає можливість відчувати, що ти не один і що не все пропало.

***

Проте по-справжньому другий шанс на життя – коли новий господар забирає із собою на іншу позицію або додому – щастить зовсім маленькій кількості тварин.

***
Да, на жаль, по моїм спостреженням, відсотків 20-30 тварин, яким щастить, які з кимось зближаються так, що прямо стають нерозлийвода. І їх вдається забрати. Зазвичай це собаки середнього розміру, маленькі, великим собакам, на жаль, просто немає місця. Ситуації бувають різні, інколи собака просто… Наприклад, як у нас в Сєвєродонецьку була велика така собака, просто залякана, боялась виходити й протягнути її не було можливості, вона тупо не хотіла йти. І займатися цим у нікого не було можливості, бо першочергово стояло зберегти своє життя й перенести БК. Ситуації бувають різні й найчастіше собаки просто залишаються. Вони якщо не йдуть за людиною, то у них дуже мало шансів вижити — ніхто не буде на собі додатково тягати ще й собаку. 

***

Прошу Дмитра розповісти якусь добру історію з хеппі-ендом.

***
В нас була маленька такса Пуля, її забрав один із командирів «Шаргород». Маленька такса, яка прибилася до нас з перших днів у Сєвєродонецьку. Вона прям така бойова собака і постійно ходила поруч з “Шаргородом”, дуже сильно з ним здружилася, в розвідку навіть ходила й зрештою він її забрав. Я навіть її вивозив з Сєвєра. Ми останні їхали з позицій, в Жигулях, і я її на передньому сидінні їхав тримав. Вона дивилася у вікно, роздивлялися у повній темряві без фар, без будь-якого світла. У водія ночник був на шоломі прикручений, але при цьому ніч була доволі світла. Й від догораючого міста було видно рештки цього мордору, який там влаштували. 80-90 відсотків міста зруйнованих. Собака їхала дивилася у вікно й тримав її на руках. І шаргород забрав її собі. І навіть в Зайцеве коли ми були й після ротації він забрав її додому. І потім вона з ним вже поїхала на фронт і була далі з ним.

***

Тварини рятують бійців від безнадії не лише на війні, але й після неї. Бо часом буває так, що адаптуватися до цивільного життя вдома — так само складно, як і вижити у боях. Дмитро наводить приклад дружби Масі Найєма, українського адвоката й військовослужбовця, та його пса Бармалея, який прибився до бійців на позиціях під Торецьком і якого Масі згодом забрав додому.

***

Масі розповідав десь, як Барнік, його пес, допоміг йому пережити складні часи там і наскільки легше було потім адаптуватися до цивільного життя. І так працює з усіма собаками. Військовим у штатах прописують, з ПТСР, травмами прописують заводити собі собак, щоб жити було легше. Це елементарно працює навіть на рівні того, що собака змушує тебе рухатися. І ти коли рухаєшся, виробляються гормони, які не дають тобі скотитися в прірву депресії. Плюс, коли ти торкаєшся собаки, як будь-якої живої істоти, виробляється добряча порція окситоцину, який відповідає за щастя і радість у твоєму житті. Собаки корисні як для псих, так і для фізичного здоров’я, бо змушують тебе рухатися й радіти життю.

Бо тварини, вони щирі, особливо собаки, в своїх емоціях. Ніхто ніколи не буде вас любити так щиро, як собака. Радіти й зустрічати й проявляти справжні емоції – такі як вони є, не очікуючи в обмін нічого.

***

Цей епізод був про історії взаємної любові й вірності людини й тварини. Про досвід втечі з-під обстрілів та окупації, переїзд за кордон, притулки й адопцію. А також про тих, кому пощастило значно менше — покинутих тварин на лінії зіткнення. Наостанок додам очевидне: якщо ви все ж вирішили взяти тварину додому, то беріть із притулку чи з вулиці й робіть це максимально свідомо й зважено, чесно оцінивши свої сили, фінанси й любов до несподіванок. Бо тварина — не прикраса й не благодійність і гарантовано не виправдає жодних ваших очікувань. По-хорошому, це ваш партнер чи партнерка до кінця його чи її життя.