У мого діда Володі, маминого батька, був кишеньковий атлас Африки. Темно-синя книжечка на 200 дрібних сторінок у твердій палітурці, яка побачила світ у Вінниці в 90-му — за рік після мого народження. Років з п’яти я знала напам’ять усі столиці усіх африканських держав. Коли до дідуся приходили дружбани, він ставив мене на стільчик і замість віршиків у нас були Аддис-Абеба й Антананаріву.

А ще він першим дозволив мені сісти за кермо, знайшов мою першу викладачку англійської, привіз мій перший письмовий стіл — величезний і важезний, дуже солідний, подарував етажерку під мої перші книжки. Завжди був моєю підтримкою і головним фаном, навіть коли не розумів або не поділяв думку.

Мій дідусь найбільше в світі любив бути за кермом. Відкатав дальнобійником увесь Союз вздовж і впоперек. Зовсім трішки пам’ятаю його Колхіду і мотоцикл із коляскою, а потім був синій Запорожець і вже під кінець життя зелені Жигулі. На старості він любив травити шоферські байки, а я любила їх слухати, особливо в дорозі.

Діда Володі немає з нами з 2014-го — серце здало позиції. Від нього мені дісталася шалена просто любов до дороги, інтерес до Кавказу, потенційна гіпертонія і отой темно-синій кишеньковий атлас. Дідусь подарував мені його, коли я пішла до школи. І відтоді, десь років зо 20, він катається зі мною усіма ліцеями, університетами й квартирами, хоча застарів ще, мабуть, у минулому столітті. І, звісно ж, у нього є своє місце в моєму уявному «тривожному» рюкзаці.

У цьому епізоді — останньому епізоді подкасту — поговоримо про ті особливі для кожного з нас речі, які ми пакували у «тривожну» валізу, забирали в евакуацію або возимо за собою у небезпечні місця. Ті речі, які, можливо, не мають жодного практичного значення й матеріальної цінності, але найдорожчі чиємусь серцю. Мене звуть Альона Савчук і це подкаст «Бруд і кров».

____

Ідею цього епізоду мені підкинула колега ще 24 лютого. Так склалося, що усе київське життя я живу поблизу залізничного вокзалу, тож моя квартира — важливий перевальний пункт, яким часто послуговуються друзі й знайомі. У ті перші дні повномасштабне вторгнення — із шаленими заторами, переповненими потягами й закритим метро — її стратегічна цінність підскочила в рази. 

Так-от надвечір 24-го Настя приїхала до мене з лівого берега на ночівлю, маючи намір вранці втиснутися у потяг до Львова. Коли я зустріла її біля метро, у Насті в руках, окрім переноски з кицькою і торби з необхідним, були пуровер і старий дідусевий плівковий фотоапарат. А згодом, за чаєм, я дізналася також про вишиванку у рюкзаку — родинну реліквію, яку вона спакувала першим ділом. Тоді ж і подумала: цікаво, що дивне й непрактичне люди хапають із собою в такий момент, хотіла би почути історії тих особливих речей.

На момент 24 лютого в мене був зібраний рюкзак тривожний. Точніше мені його зібрав мій уже тепер колишній хлопець. Там були якісь необхідні речі, все для того, щоб виживати, умовно кажучи. Якийсь одяг, готівка була, от. Але коли я збиралася їхати з квартири вже. Ну бо я думала, що швидше всього наступного дня закриють метро — і так воно сталося — і я з лівого берега буду добиратися на оленях. Тому треба було виїжджати. Я зібрала ще якісь речі для кота, власне, кота, і подумала: «Так, ну, блін, якщо це буде останній мій вихід з квартири, то напевно, треба взяти щось ще, шо має якесь цінне, якесь більше значення для мене, ніж запасні труси», умовно кажучи.

Перше, що прийшло мені в голову, — це зібрати мої прикраси. Тому що, по-перше, вони дорогі, в тому плані, що не лише грошовому, а й те, що подаровані кимось або належали моїм прародичам, от. І я їх зібрала, в кучку склала. Потім коли я подумала, що серед прикрас є каблучка моєї бабусі, яку їй подарував дідусь, я подумала: «Ага, так у мене ж іще є моя вишиванка, яку я дістала зі скрині моєї прабабусі» і вона дуже цінна. Треба її скласти і я її склала.

Їй, напевно, майже 100 років. Я не знаю насправді, скільки їй років. Але я би хотіла, щоб її побачили іще мої якісь внуки, діти, якщо вони колись будуть.

Настя розповідає, що після смерті прабабці мама привезла з села велику скриню із сорочками, ряднинами й рушниками. Якогось дня її відкрили й вирішили перебрати речі, які збереглися ще від прапрабабусі й дідуся.

Я не знаю їхньої історії. Просто я пам’ятаю, що коли ми відкрили ці скрині, то ми з мамою їх міряли. Там були різні сорочки, різного призначення. Наскільки я розумію, саме ця була святкова. Бо на ній така багата рясна вишивка красива, кольорова. І якось так вийшло, що мама сказала, що це буде твоя. А собі забрала строгішу, білу, і там не вишивка, а таке наче вибитий орнамент.

Просто я знаю, що якщо вона лежала у скрині, то швидше за все вона не моєї прабабусі, а моєї прапрабабусі, бо вона багато вишивала, і мій рушник а-ля весільний — це насправді її весільний рушник, який вона теж по ходу так і не використала.

Про рушник — це окрема історія, бо я його забула вдома. І увесь час, поки я була не вдома, картала себе, що я не забрала свій рушник. І думала, блін. Це насправді мій весільний рушник, ну тобто планувався як весільний рушник, але я його просто забрала, сказала: «Він красівий, мама, це просто буде мій рушник».

Як виявилося, вишиванка — зовсім не рідкісна річ у «тривожній» валізці. Незалежно від того, чи дісталася вона у спадок від родини, чи куплена позаминулого травня у магазині. Вишиванка у валізі, куди би тебе не занесло, — це ніби частинка дому, яка завжди з тобою, зв’язок зі своїми людьми. Своїми — і в розумінні «сім’я», «родина», і в розумінні «співгромадяни».

Аліна також розповідає про прабабусину вишиванку, яку вивозила з Києва.

Я не знаю, нашо я її тягала за собою, якшо чесно кажучи. На війні вишиванка — максимально не практично, особливо, коли війна починається в лютому. Але в мене було якесь враження того, що якшо оце згорить при якомусь обстрілі або лишиться в мене в квартирі при якійсь окупації, це остання якась частина моєї ідентичності, яку я програю цим свиням. Дуже би цього не хотілося. 

Тому шо є якась частина тебе, яка складає твої погляди, є якась частина, яка складає твій досвід. ну, все нематеріальне і ти його за собою можеш возити у себе в голові. Але ця штука, у мене кожен раз, коли я вдягаю цю вишиванку і люди десь на публіці питають «ой, вона має такий автентичний вигляд», я кожен раз пишаюся тим, шо кажу: «це мені від прабабці дісталося», вона сама її вишила, цій сорочці там понад 100 років і все таке. Мені здається, що вона мене трошки тримала на плаву.

Коли я вивозила її з Києва перший раз, я собі пообіцяла, що я повернуся. Повернуся — від слова «обов’язково» із цією сорочкою. І шо я зустріну в ній свято після Рамадана. І я так і зробила. В кінці квітня у цій вишиванці я пішла в мечеть у Києві і зустріла там свято закінчення посту і це була для мене одна з опорних точок, що ми справляємося. Що ми вижили в усьому цьому, що відбувається. Я собі пообіцяла — я це зробила. І я це зробила з цією сорочкою, бабиною. Я думаю, що це частково зберегло мені кукуху.

Вишиванка бабусі, хустка прабабці, мамині прикраси, плівкові фото з дитинства, листи коханих від руки, малюнок дитини чи її іграшка — від цього немає жодної практичної користі в дорозі, підвалі чи окопі. Але це ті речі, які тримають зв’язок із найдорожчими людьми, заземляють, дають розраду й нагадують, заради чого треба рухатися далі й робити свою роботу. Тому для них завжди є місце у рюкзаку чи валізі.

Дивне відчуття — пам’ятаю його — стоїш посеред кімнати, повної речей, які бережно збирала протягом років, — книги, вініли, фото, альбоми й картини, купа дрібниць з усіх куточків світу й від десятків людей, які познаходили свій шлях до твого дому, — а насправді у цей момент майже нічого з того всього не має значення.

Настя розповідає:

Насправді я коли ще до того думала, що настане момент, коли треба буде виїжджати з квартири, я так ходила ще до 24 лютого й думала: «Блін, як я все це залишу». Стільки книжок, якісь іще блокноти мої, мої плівки, вініл. Я думала. мені так буде складно. Але коли я це зібрала, усі речі, які зібрала в принципі, і коли вже виходила з квартири, то подумала: «А, ну ок. В принципі мені треба небагато, щоб мати психічну стабільність». Я пам’ятаю, що також подзвонила своєму колишньому хлопцеві й запитала, що для нього треба взяти з квартири, що було пам’ятне для нього. Він сказав: «Та нічого не треба, нічого не бери». І я така та блін, ну це ж неправда, треба згадати самій. І я згадала, що у нього була така іграшка. Такий маленький лицар із кіндер-сюрприза, ще з дитинства. Він не те щоб дуже цінний, але чомусь він був завжди з нами. Тому я його склала теж. 

А коли вже стояла в коридорі з усіма цими рюкзаками-речами, я побачила на поличці дідусевий плівковий фотоапарат. Він був важезний. Тобто це була абсолютно не раціональна ідея — брати його в принципі, але я подумала, що я не зможу його взяти. І теж запхала ще в якусь торбу і тоді пішла. Все.

Я ще пройшлась по кожній кімнаті, ще подивилася. Я пам’ятаю, що коли зайшла в одну з кімнат, уже коли все було зібрано. Це було навіть після фотоапарата. Я помітила, що за склом стояли фотографії. І там були дві мої фото з дитинства — на одній я була з дідусем і бабусею, на іншій дідусь мене тримає на колінах і я їла якусь курку. Я ще запхала ці дві фото в блокнот і тоді вже пішла. Але відчуття такого, що я втрачаю всі свої речі й більше ніколи не побачу, то не було, чесно кажучи. Було сумно, коли проходила по кімнатам, але було ок.

Отак роззираєшся, ковзаєш поглядом, шукаючи щось цінне, око чіпляється за якусь штуку,  мозок в секунду вибудовує ланцюжок спогадів і асоціацій — і оп, абсолютно несподівана річ потрапляє у коротесенький список того, що треба рятувати за будь-яких умов. 

У мене це був звичайнісінький корок з-під шампанського на книжковій полиці. Перша велика тема, над якою я працювала як репортерка, — кримські політв’язні. Три роки, з 16 по 18, їздила на півострів і писала великі тексти про вигаданий тероризм і екстремізм, обшуки, арешти й суди, залякування й катування, СІЗО й тюрми, роботу адвокатів, Кримську солідарність і життя родин політв’язнів. 

Цей такий перший системний польовий досвід сформував мене як репортерку, але ще важливіше — структурував і відточив мої погляди й цінності як людини.

У листопаді 18-го дорогу в Крим мені закрили, ФСБ заборонила в’їзд на територію окупованого півострова й Росії на 10 років. Натоді це був паскудний, але цілком прогнозований розвиток подій. Добре пам’ятаю, як зворотною дорогою у буферній зоні між КПП годувала кицьку кефіром і поїхала додому. 

У Києві з потяга мене зустріли друзі-колеги з пляшкою шампанського «Крим» — щоб мені не було так гірко, — і ми його випили прямо там, на пероні. Корок я зберегла — як нагадування про те, чому ми присвячуємо життя і чому саме цьому. Коли тоді, у лютому, побачила його на полиці, то несподівано зрозуміла, що мушу його зберегти.

Для Альони такою дивною річчю став конверт із шерсткою улюбленого собаки. 

Із найцікавішого, що було в моєму рюкзаку і, мабуть, не було ні в кого — не буду стверджувати. 

Десь перед новим роком, ми святкували один рочок нашого улюбленця, нашого брата Х’юго, нашої собаки всього нашого життя. І в нього почалася перша линька. І я його гладила й у нього випав величезний кусок шерсті просто — я злякалася, ніколи не бачила, як линяють собаки. Я подумала, що це щось жахливе, що він хворий. Від того, що мені стало страшно, я сховала це у задній карман, але потім вже зрозуміла, що так має бути. Але в тих джинсах, у яких була в той день, у задній кишені лишився величезний кусок його шерсті. Й коли дійшла справа до збирання рюкзака, я подумала, що я дуже хочу, щоб зі мною була ця частинка істоти, яку я люблю понад усе й для мене це дуже важливо. Й тому я поклала то всьо в конверт і у мене із собою було фото, був конверт і ще є маленька іграшка, яка зі мною ще з першого курсу, тобто 2007 року. 

Я її назвала на честь мого друга. Це ведмедик, який переїжджає зі мною містами, подорожує і я його повісила на цей тривожний рюкзак, щоб у мене щось лишалося від того абсолютно безтурботного нормального життя. 

Конверт із собачою шерстю, штопор для вина й іграшка-брелок, котра 15 років подорожує з нею і нагадує про колишнє безтурботне нормальне життя, — це Альонин набір дивних “тривожних” речей.

Тривожний рюкзак я збирати не хотіла, я дуже довго тому опиралася. Ніяка інформація, перестороги не змушували мене це зробити. Коли моя найкраща подруга поїхала до свого підрозділу 22 лютого, я зрозуміла, що ось цей момент Х, але все одно обирала такий тривожний рюкзак, щоб, якщо почнеться війна, то він був тривожним, якщо не почнеться, щоб це був мій рюкзак ручний багаж летіти на Кіпр. Вперше за багато-багато років мала летіти у відпустку на Кіпр на 2 тижні. Милуватися краєвидами, відпочивати. Але так сталося, що він виконав свою першу функцію. І для мене було важливим, щоб він був симпатичним, тому в мене там є таке прозоре віконечко спереду, в якому зберігається фото найулюбленішої істоти на світі — собаки моєї найкращої подруги, мого собачого похресника, і я хотіла, щоб завжди це було у мене перед очима, щоб я бачила і знала, що є щось прекрасне в цьому світі.

Там була ще одна фотографія, де я із моєю подругою і наша собака. Я їй сказала, що в мене є ці фотографії, 24 зранку. Вона сказала, що в неї їх немає і їй дуже сумно з того. Тому що я свої поляроїди просто познімала в квартирі у себе, бо вони в мене були роздруковані. І ми передавали 24 увечері першу волонтерську допомогу, тоді ще здається у Дніпро. І я пам’ятаю, що там була просто купа якихось речей, я передавала величезну кількість медикаментів. І я пам’ятаю, що попросила хлопців, які довозили речі до вокзалу, щоб вони обов’язково це передали, бо це було дуже важливо — фото. 

Дуже смішно, що це фото, ми думали, загубилося, але воно дійшло десь в кінці літа до неї ціле, непошкоджене. Просто десь воно у цих волонтерських пакетах загубилося. Я не знаю, хто його зберіг, як це збереглося, але просто півроку у когось було і все одно передали.

Марина розповідає, що у її «тривожному» рюкзаку відпочатку знайшлося місце для балетної форми, а от аптечка з’явилася майже через півроку війни.

Ну, скажімо так, я не дуже вірила в повномасштабне вторгення. І в те, що мені може знадобитися тривожна валізка. Я завжди ходжу з рюкзаком, у ньому є всі необхідні для мене речі. Я часто переміщаюся по країні, живу на два міста: Київ-Чернігів, Чернігів-Київ, навчалася у Львові на той момент. І тому рюкзак завжди був забитий моїми особистими речами, які мені можуть знадобитися.

Враховуючи, що я активно займалася спортом, там була спортивна форма. У листопаді 21 року я почала відвідувати балет для дорослих, тому що кукуху крило, тоді була якраз чергова хвиля ковіду. Ковід став не таким агресивним, але кількість людей, що хворіють, все одно була досить висока, і лікарю первинної ланки було дуже важко, тому я ще записалась на балет і почала ходити на нього. 

У лютому, коли все почалося, у мене був простий рюкзак із балетною формою, яку я досить довго — я залишалася в Києві — і я досить довго не розбирала цей рюкзак, який був зібраний з 23 на 24 лютого, у мене був робочий день, після якого я мала балет. Так форма пролежала доволі довго у рюкзаку. І він став тривожним.

З літа я почала підпрацьовувати в різних гуманітарних організацій і таким чином одна з організацій виділила кожному аптечку власну, й таким чином у мене в рюкзаку з’явилися турнікети. По факту через півроку після початку повномасштабного вторгення. 

Окреме місце в «тривожній» валізі зарезервоване під речі, які допомагають триматися на плаву й пам’ятати, що увесь жах довкола зрештою закінчиться і нормальне життя повернеться.

У Марійки, комунікаційниці IZONE Media, це папірець із роздрукованою цитатою з пісні Жадана: «Світло складається з темряви, і залежить лише від нас». Вона півроку носила його в рюкзаку і ця фраза для неї — одна з ключових у житті тут і зараз.

Лєна розповідає про листівку, яку отримала в подарунок напередодні повномасштабне вторгнення та згодом забрала в евакуацію.

На листівці було написано: «The happiest you’ve ever been won’t be the happiest you’ll ever be». Я довго думала, як правильно — не просто правильно, дослівно, а красиво — перекласти це українською і в мене вийшло щось на кшталт «Якоб би щасливою ти не була колись, одного разу ти будеш іще щасливішою». Це була дуже підтримуюча на той час для мене листівка і дуже підтримуюча для мене фраза. І коли я їхала зі своєї квартири, я взяла записник і в записник поклала цю листівку.

Справа в тому, що до 24.02, я була абсолютно щасливою людиною. І це були не моменти щастя, якісь проблиски, як хтось описує. А таке абсолютне щастя. Не постійна перманентна ейфорія, в якій ти перебуваєш, а саме стабільне відчуття, що в твоєму житті усе добре. Мене повністю влаштовувало все, чого я досягла на той момент. І мені хотілося якнайдовше це зберегти. І я була впевнена, що так і буде.

Потім росіяни на нас напали і я втратила це почуття щастя. Коли я три місяці була в Нідерландах, у мене народилася така метафора — ніби до вторгнення я була на круїзному лайнері, на який сама потрапила сама оплатила цю поїздку, він був величезний, з усіма необхідними мені розвагами й людьми й мені там було комфортно. Я бачила, що ми в океані, що навколо є океан, що в світі щось відбувається і я насправді не зростала в тепличних умовах, у мене не було якихось фантастичних успіхів у житті. І все, чого я досягла, я досягла сама. І мені завжди траплялися хороші люди й хороші шанси. Я поволі, поволі вибудовувала своє життя і до 32 років, 32 мені було у лютому, я вибудувала своє життя так, як не могла мріяти у юності, у підлітковому віці. І мені здавалося, що на лайнері, а 24 лютого наш лайнер нібито був зруйнований і я опинилася в маленькому човнику, у шлюпці. 

І мені здається, оце відчуття, що насправді навіть такий міцний лайнер може зруйнуватися, воно мене настільки захлиснуло, що коли я виїхала з країни на деякий час, я постійно думала про те, як же почати знову відчувати щастя. Мені здавалося, що ніколи більше такого щастя не буде. І я насправді тоді часто думала про ці слова на листівці. І мені здавалося, що це неправда. І я сміялася з того, яка ж я була наївна.

А потім я повернулася додому й переїхала в іншу квартиру. Потроху почала повертатися, навіть не повертатися, будувати нове київське життя, вже воєнне. І у мене ця листівка з цими словами зараз висить на видному місці і я періодично думаю, чи зможу я знову повернутися на лайнер. Я вже не в човнику, я знову в човні, на якомусь навіть більшому судні. Але тепер оце знання того, що океан могутніший за всі засоби, які на ньому плавають, за всіх істот, і рано чи пізно він нас поглине — це знання не дає мені відчути щастя. Хоча я розумію, що справжня майстерність бути щасливою/им — це бути щасливим попри все. Мені дуже хочеться знову навчитися відчувати перманентне щастя. Не захоплення, не радість, не адреналін, не якість відчуття швидких досягнень, а саме оцю таку глибоку спокійну стабільність і впевненість у тому, що в твоєму житті все складається правильно. І поки що я не знаю, коли я знову зможу це відчувати.

Мабуть, кожен із нас тужить за своїм довоєнним життям, або хоча б якоюсь його частиною. Ніколи вже не буде так, як було. І взагалі єдина стабільна річ у житті — це відсутність гарантованої стабільності. Якщо це прийняти, то жити стає трошки легше.

Але по-іншому — не обов’язково гірше. Зміни й кризи можуть бути і загрозою, і можливістю. Часом усе є не тим, чим здається на перший погляд. Для того, щоб завжди пам’ятати про це, у моєму уявному «тривожному рюкзаку» є спеціальна штука. Металева чорна затерта каблучку із псевдокаменем із бордового пластику. Звісно, у такої ефектної, але безтолкової речі є своя історія.

Півтора року тому ми з колегою працювали в Сирії. Їздили у курдські закриті табори для біженців, де силою утримують українські сім’ї. Поки ми чекали дозволу на перетин кордону, довелося зо тиждень пожити в іракському місті Дахук. В один із вечорів ми вийшли прогулятися бічними вуличками й натрапили на чайну для своїх. Уявіть ряд довгих столів над урвищем, за якими сидять виключно чоловіки, людей так 40, і розмірено сьорбають чай, спостерігають захід сонця, балакають про своє. 

До жінок тут не звикли, ясно що. Із досвіду подібних ситуацій, я знаю, як одягатися й поводитися, але все одно біла європейка у таких місцях — це ніби єдиноріг: водночас усім дуже цікаво роздивитися поближче, але в будь-який момент може прилетіти за порушення суспільного спокою, назвемо це так.

Господар чайної швидко прибрав нас до рук і посадив за стіл. Гості здалеку — там рідкісна розвага. Поки ми розмовляли, я намагалася ігнорувати усі ці десятки пильних поглядів. Але один із чоловіків був особливо суворий і постійно зиркав своїми чорнющими очима з-під густих насуплених брів. 

В якийсь момент відчуття дискомфорту перекрило усі інші і я зрозуміла, що мушу спробувати розтопити цей лід. Тож попросила господаря перекласти, що у нього красивий перстень і дуже йому личить. І в цей момент сталося справжнє біблійне диво. В секунду його грізне обличчя розпливлося у найкрасивішій посмішці, яку тільки можете собі уявити, ніби сонечко вийшло посеред бурі.

Чоловік відразу ж зняв перстень з руки й віддав мені. Щоб роздивитися, подумала я, але господар пояснив, що ні, це подарунок. А якщо відмовлюся — величезна образа. Далі ми ще кілька годин пили чай і говорили про все на світі, а наприкінці він попросив про спільне фото. 

Ця каблучка зараз їздить зі мною у всі відрядження, де прилітає і зовсім не радісно, а також на всі зустрічі й публічні заходи, від яких нічого хорошого не чекаю. Вона — це постійне матеріальне нагадування не боятися і бути гнучкою. Бо часом усе є не тим, чим здається на перший погляд, і насправді ніколи не вгадаєш, куди тебе занесе і з ким зведе черговий поворот.

Це був останній епізод подкасту «Бруд і кров». У ньому ми говорили про ті особливі для кожного з нас речі, які не продаси за великі гроші, але бережеш за будь-яку ціну, бо вони пов’язують із найріднішими людьми, бережуть в собі пам’ять про наші набуті досвіди або допомагають триматися на плаву й вірити, що колись настане безтурботний щасливий день.

Дякуємо, що слухали й ділилися своїми історіями й рефлексіями на те, що відбувається довкола, спостерігали й нотували разом із нами щоденне воєнне життя в режимі реального часу.