Кілька тижнів тому натрапила на твіт Тараса Чмута, керівника фонду «Повернись живим» де він питав про плани на після перемоги. Очікувано там було чимало бравадних відповідей: про літо в Криму й Луганську, і Росію, якої не існуватиме. Та разом з тим і море душевних, дуже особистих і гірко-солодких речей, від який стає світліше і трохи легше.  «Посиджу на лавці о 2 ночі в парку», і відповідь одразу: «Зможете побачити мене навпроти». Хочу купити нарешті власне житло і дитину завести, поїдемо кататися з дружиною нічним Львовом на машині і їстиму морозиво ріжок на Мак Драйві. Хотів би доглядати за садом чи виноградником, як мій дід. Якщо доведеться побувати у звільненому Луганську, то зробити це у його будинку. Дуже багато обійматися. Хочу хатинку у високогірʼї: робити там сир, тримати господарство, вставати на світанку і багато читати. Нарешті поплачу, а потім — житиму.

Третій епізод вирішили зробити про щось добре і помічне. Плани і мрії на майбутнє, які допомагають триматися на плаву сьогодні. А разом із тим поговорити про те, чому у багатьох із нас цих планів немає від слова «взагалі». І як прожити і пережити цей стан, коли навіть «завтра» — це незрозуміле і далеке

Мене звати Альона Савчук і це подкаст «Бруд і кров». 

***
Привіт. Це Маргарита Тулуп і я дуже довго думала, що ж такого особливого я зроблю, коли дізнаюся, що Україна перемогла й мабуть, це не буде щось таке особливе в розумінні людей, які ніколи не знали, що таке війна й не жили в країні, в якій є війна. Але я просто розумію, що в той самий день, коли ми переможемо, до мене повернеться моє повсякденне життя. І це буде життя без страху, це буде життя, в якому я можу робити свої звичайні речі й не відчувати за це якусь провину або не відчувати страх, або не відчувати страх, або не відчувати якусь небезпеку спокійну.

Я просто хочу прокинутися зранку в суботу, заварити собі каву вдома, піти на своє тренування, потім купити собі круасан і сісти на набережній, на Русанівці, і просто знати, що це ще одна суботу, коли я можу нікуди не поспішати.

***
Привіт. Мене звати Лєна, я з Києва і я вже розповідала про те, що робила в перший день війни.

Після того, як ми вийшли з підвалу, я місяць прожила вдома у свого керівника, потім ще 5 днів я пробула в своїй квартирі на Лук’янівці і тепер перебралася до друзів в Нідерланди. Тому перше, що я зроблю після перемоги, — це повернусь додому.

А насправді я сподіваюсь, що повернуся додому, якщо найближчим часом, найближчі декілька місяців у Києві не буде загрози ракетних атак і активних бойових дій.

***

Це Аліна. Десь день на 10 цього всього я почала складати маленькі списочки того, шо я робитиму, як… після перемоги. Як кажуть, не коли війна закінчиться, а після перемоги. І там були такі максимально прості речі. І в кожному списочку був чізбургер з Макдональдса, який знову запрацює, да. Там, не знаю, якийсь вішачок з Ікеї, шось таке. 

Але я почала помічати, по-перше, що цей горизонт настільки відсунувся, шо ти вже не розумієш, де буде ця межа про перемогу. Бо в перші дні здавалось, що все буде просто. Ми просто прокинемось і скажемо: «Все. Раша із дед і до побачення». А зараз воно все так розтікається, перетікає з одне в інше, шо ти такий в Києві вже відчуваєш себе окей, а десь східніше менш окей і може в умовному Чернігові ще через якийсь час ти будеш відчувати себе як в Києві. Це дуже таке нерівномірне відчуття.

***
Насправді, ця відносність безпеки — цікава штука. Хтось так і не виїжджав зі свої обстрілюваних міст, хтось залишився більш менш свідомо пережити окупацію, а хтось — виїхав за кордон ще 24 лютого. Універсальної шкали виміру, відповідно до якої люди прийняли те чи інше рішення — не існує. Це не питання самозбереження чи самопожертви, сміливості або страху, просто мозок у всіх працює по-різному, реагує на різне і викликає різні реакції. Так само думки про плани і мрії для когось зараз — це один із китів, на яких тримається психіка і адекватне функціонування щодня. А для декого, як от для мами моєї подруги з Чернігова, яка кілька тижнів жила під важкими обстрілами, — це болісне питання, вона від нього плаче навзрид. Або полярно інша реакція: знайомого, який активно волонтерить в деокупованих селах. Його це питання бісить, як червона ганчірка бика.

Про те, чому у людей така розкид емоцій, говорили з психотерапевткою Тарою Конрад. Спеціалізація Тари — травмотерапія. У неї понад 10 років досвіду роботи з травмою війни, зараз вона допомагає справлятися із теперішню дійсністю українським бійцям та переселенцям із зони бойових дій. 

***
Справа в тому, що події, які почали відбуватися 24 лютого, ми їх називаємо новим етапом війни, яка ще продовжується 9 рік, активною фазою війни. Але для багатьох людей це був шок, це був стан шокової травми, і далі цей стан продовжується.

Є загальні психологічні науково доказані критерії, які вимірюють, яка подія являється шоковою, і саме в цих критеріях будуть відповіді на питання які ти задавала. Перше — це раптовість події. Другий критерій — повна втрата контролю за ситуацією. Третій критерій — факт або загроза смерті самої людини або великої кількості людей. Четвертий факт — серйозні тілесні ушкодження чи сексуальне насильство. П’яте — почуття  жаху чи безпорадності. А шосте — починає формуватися залежність від інших людей. Що це означає? Що я сама не можу виїхати, не можу там якщо там щось зруйновано, вибратись та отримати допомогу.

Оцей момент — ми не знаємо, як люди на це реагують, тому що неможливо, щоб всі реагували однаково. Реакція залежить від досвіду, від — є такий термін психологічний термін — прив’язаності, від опор, від фізичного стану зараз, від освіти, від типу нервової системи. Все це вкупі нам дає дуже багато кількість реакцій.

Друге, дивись, оця раптовість, повна втрата контролю над ситуацією, вона у нашій свідомості, в стані шокової ситуації, повністю розриває лінію часу. Повністю. І вихід психіки з шокового стану дає відновлення лінії часу. І теж це відбувається по-різному, наскільки людина в безпечному стані і становищі і місці, наскільки біля неї багато людей, які її підтримують, наскільки багато в її житті залежить від інших людей, від реакції, ну, тіла цієї людини.

***

Тара часто посилається на свою практику і порівнює війну в її зародку 8 років тому і тепер. 

У мене є досвід. Це не 22 рік, а 14-й, коли ми вчили людей, які виїжджали з-під обстрілів з Донецької області, в них крок по лінії часу був 5 хвилин. От на 5 хвилин я розумію, що я буду робити. І мої дівчата, я з таким ще не зустрічалася, але мої дівчата, які працюють з виїхавшими з Маріуполя кажуть, що це зустрічається. Або 10 хвилин, або годину. Отака лінія часу.

Зараз я працюю й веду групи підтримки, то ми там домовилися, що в нас лінія часу продовжується 12 годин. От на 12 годин ми можемо планувати, розуміти, шо і як. Як тільки ми починаємо більш повертатися і виходити до свого нормального стану й виходити з шокової травмуючої події й приводити в порядок свою нервову психічну систему, в нас поширюється оця лінія часу.

Збільшується горизонт планування. Це перше. По-друге, в шоковій ситуації зовсім щезає не тільки завтра. З цим завтра повністю руйнується питання «хто я?» Я розумію, ким я був до цієї ситуації, а коли в мене втрачений контроль над своїм життям, коли в мене життя залежить від того, скільки і як мені допоможуть інші, то я втрачаю цей момент «хто я». Друге — втрачаються ролі. Я був там людина, яка має і робить те, те і те. А зараз ці ролі зруйновані. Руйнуються соціальні мережі. В мене були друзі, сусіди, колеги. Все зруйновано, ми всі в різних місцях і мені зараз дуже важко з ними контактувати. З’являються нові мережі, але ми на них не можемо дуже сильно спиратись. Чому? Бо не зовсім знайомі і ми все ще не довіряємо. 

В нас повністю зруйнувалася уява про світ. Ми не можемо відповісти на головні питання. І ніхто не може нам дати відповідь коли це закінчиться? Яким буде світ? Яким буде Україну? Коли розмінують поля і маленькі селища і міста, які були окуповані? На оці моменти, ці факти, які для нашого мозку дуже важливі, як знаєш, коли межу ставлять, то ставлять стовпчики. І отут я розумію: цей стовпчик — про це, цей стовпчик — про це. А цих стовпчиків нема і немає людини в цьому світі, яка може на це відповісти. 

І тоді для того, щоб психіка не поплила ще більше, ми робимо тільки ті стовпчики, які я точно знаю. Я знаю, що я зараз із тобою закінчу і якщо не прилетить, інтерв’ю закінчу, я піду працювати. Якщо буде далі все гаразд, я буду далі працювати, у мене ще одна зустріч і ще одна зустріч.

***
І тут Тара згадує цікаве спостереження із досвіду співпраці з колегами з Ізраїлю. В Арабських і Мусульманських країнах є вислів, а точніше молитовне звернення «Іншалла», згрубша його можна перекласти як «на те буде Божа воля». Вживають його коли говорять про бажані майбутні події, тобто у людини є план і майбутні сподівання. Але відповідальність за те, що відбудеться або не відбудеться, вона розділяє із тим, хто там, зверху. І якщо не складеться, як хотілося, то значить він бачить, як краще. Розуміти себе або свою рідну людину в такому стані, коли не знаєш уже до кінця, хто ти і куди рухатися далі, це, мабуть, пів дороги або й третина. Але як вирулювати з такого стану і не зробити гірше. 

***

Знаєш, краще за все ні в якому разі не казати «Все буде гарно». Ми нічого про це не знаємо. Краще вчитись спиратись на те, що ми маємо зараз. І заспокоюватися, і дивитися на шо ми можемо спиратись прямо тут і зараз. В прямому сенсі найкраще за все працює дуже проста техніка, але вона дуже дійова, бо вона нас повертає до теперішнього часу. Це спиратися на стопи ніг, одиничку всі вміють малювати, так? Носик — це вдох, ніжка — це видох. І такі 5-7 вдохів-видохів дає можливість повернутися, зупинити оцю хвилю, яка нас: «А, все пропало». Ми повертаємося, ми починаємо озиратися навколо.

Наступна техніка, яка сама проста, її дуже багато там в інтернеті зараз, там, назови предмети зеленого кольору, або червоного кольору, або почуй, які є запахи, що ти відчуваєш, які звуки ти зараз слухаєш, які відчуття є в тілі — це така система заземлення. Коли є система заземлення, спитати: «Що я можу зробити зараз?» І таке питання собі ставити там кожні 3 години. А що я буду робити зараз? Якщо це вдається, тоді поширити на 6 годин. На 12. Або на день. І дивитися, чи можете ви утримувати і не впадати в стан безпорадності.

***

Тара каже, що можна провести певну паралель між тим, що ми проживаємо зараз і з бізнесовою концепцією світу VUCA. Кожна літера якої відображає певний спект явищ: нестабільність, невизначеність, складність та неоднозначність.

***

Це VUCA-світ, про який 10-15 років тому казали всі бізнесмени. Що неможливо змінити. І тоді визначили, що в цьому VUCA-світі є одна точка, яка ніколи не змінюється, і на неї можна спиратися. Це може зараз чутися як абсурд, але це — постійні зміни. І тоді якщо ми спираємося на цю точку постійних змін, то ми маємо не те, що все обов’язково буде. Я хочу, щоб це було. Якщо не буде це, буде щось інше. І це дає таку маленьку, але дуже впевнену опору для нашої психіки.

***

Довго думав над планами на після перемоги. Але зрозумів таку річ, що ця лінія, яку ми називатимемо «перемога» — для мене вона не буде чіткою. Для мене вона буде розмитою, так, як світлої й повної перемоги я в цьому не буду бачити. Ми як людство вже програємо, тому ще ведемо війни. І в цій війні, як і будь-якій іншій, переможців не буде. Тому плани залишаються як і раніше — просто жити, просто працювати, розвиватися, брати участь у якихось соціальних проєктах, де можна бути корисним іншим людям.

Також ця війна дала зрозуміти чіткіше ще одну річ — що встановлення оцих-от часових рамок, обмежень, на кшталт «з понеділка» або «після Пасхи» або «після перемоги» не працює. Бо якщо ми вже щось не робимо, вже не починаємо діяти, то і не почнемо це робити після чогось. Тому зараз найкращий час почати робити те, що планувалось раніше. Я думаю, кращого часу не буде.

Звісно, ця війна накладає обмеження і тому серед маленьких планів, які легше буде реалізувати вже після завершення війни — це побачитися з усіма друзями, зокрема, і з тими, хто на передовій, з тими, хто воює. Хочеться, щоб всі лишилися живі-здорові і вже після закінчення війни всім разом зустрітися і поспілкуватися. А щодо мрій, то вони як і були раніше, так і лишаються грандіозними. Мені як і раніше хочеться, дуже-дуже хочеться жити у такому суспільстві, де життя людини буде найвищою цінністю, не на папері, а у дійсності. І у такому суспільстві апріорі не може бути воєн.

***

Знаєш, Альон, я дуже боюся, коли мені кажуть все. Що все? Де все? Є межі, де погано. В моєму житті, в світі. Слухай, подивись і послухай наших співвітчизників, які переїхали в багато кількість країн. І що я зараз чую? Що там погано, в Україні було краще. Що зв’язок у нас кращий, банківська система краще, транспорт працює краще, їжа смачніша. То не все пропало. І тоді оце «все» — то такий слон, якого потрібно з’їсти. Слона неможливо з’їсти, але якщо розрізати на маленькі шматочки, то можливо з’їсти. Перевести оце «все» в конкретні критерії. І тоді можливо по оцим критеріям дивитися, що я можу змінити, де мені потрібна допомога, а де мені потрібно прийняти, що я це змінити не можу. Й тоді світ перестає розпадатися  що все пропало. І це така відповідальність психічна й фізична, що я можу зробити? Ну, не казати, що все пропало. Я думаю, що саме це допоможе нам вижити й робити свою справу. Мені кажуть: «Все, Україна пропала». Візьміть карту і відкрийте, і подивіться, яка карта була 24 лютого і яка карта зараз. Скільки областей вже стали вільними, повернулися в Україну? І скільки кожен день ми чуємо: там на 5 км, там на 30, там на 40 наші хлопці й дівчата звільнили нашу землю. Так, нам хочеться, щоб раз, як там у Окуджави «Утром встал, а дураков нету, улетели все». Я теж такого хочу. Але це неможливо. Але можливо крок за кроком. Степ бай степ.

***
Тара пропонує для кожного визначити для себе рамку закінчення війни. Каже, за будь-якої нагоди запитує людей довкола які критерії у них. Ось найтиповіші відповіді.

Перший етап — коли перестануть обстрілювати всю територію Україну і бої будуть тільки за нашу територію. Другий — коли звільниться й ми відновимо Україну в межах 1 грудня 2013 року. Повернемо Крим, Донецьк і Луганськ, всю нашу територію. Третій етап — коли наші війська будуть у Москві. Четвертий — коли наш сусід складе ядерну зброю. Кажуть, є п’ятий етап, я до нього прислухаюся, згодна — коли ця імперія зруйнується і створяться інші страни, які будуть відповідати релігії, населенню й культурним.  І тоді таким чином ми будемо цю війну завершувати. Так, шо наступне? Це є. У мене там була, яким критерієм, що ми точно війну не програли. Коли буде вільна вся Київська область. Добре, це відбулося. Потім, що там у нас? Сумщина, Чернігівщина, тепер Харківщина і я своє рідне. Південні України, чекаю, коли звільняться міста й села Херсонської та Запорізької області. І це кроки по наближенню. Ні не по наближенню. Це малі кроки малої перемоги, яка зложиться у велику. 

***

Перше, що я зроблю вдома — піду в Ікею або якийсь красивий магазин і куплю якісь баночки скляночки для круп борошна кави чаю, тому що коли я їхала з квартири в перші дні війни, я винесла з квартири всі продукти. Всі вони були в гарних банках і все це розібрали сусіди. Тому мені треба купити нові. Куплю нову рослину додому, тому що моя єдина калатея загинула й мені довелося її викинути. Калатею купляти не буду, бо вони дуже примхливі. І заведу собаку. Насправді я дуже давно хотіла собаку і цілий місяць я прожила поряд із дуже класним псом. У мене є кіт, тому в мене є вимоги до собаки. Це має бути цуценя, будь-якої породи, але цуценя, щоб коту було простіше до нього звикнути. Я думаю, що це буде не складно. Не складно буде знайти цуцика після війни.

А потім я хочу зустрітися з усіма друзями, з усіма, хто повернеться в Україну. З’їздити в Ірпінь до подруги, яка має повернутися в свою квартиру. Дуже хочу з’їздити в літній Харків, бо в Харкові я була лише взимку. Дуже хочу у Франик до друзів і обов’язково в Карпати й дуже хочу в Одесу. А ще мені дуже треба купити машину. Я хотіла машину понад 10 років, але відмовляла себе, тому що спочатку це було не на часі. Потім у Києві ставало все більше заторів. А тепер я хочу відновити свої навички водіння й купити машину. Бо якшо у мене буде собака і я буду подорожувати Україною, то в машині з собакою і котом це буде робити набагато зручніше

***
І мабуть, іще одна важлива річ, яку я зроблю, — я обов’язково повернуся в Чернігів до всіх своїх рідних і друзів і я просто буду їх усіх обіймати. Це, мабуть, найважливіше. А моя мама сказала, що після перемоги вона обов’язково собі купить велосипед, тому що вона дуже про це мріяла, виявляється, і, тому що вона хоче їздити на роботу на велосипеді.

***
Те, що я з великих планів собі запланувала, вже можна робити зараз, — це треба пройти курси водіння іще раз. І бажано такого максимально екстремального, щоб можна було, я не знаю, їздить по болотам на внєдорожніку. А з маленького. Все, що відклала з маленького, потроху все це починаю робити, тому що якось нормальне життя потрошку починає повертатися в деякі місця. 

Напевно, означником того, що все більш-менш окей, буде той факт, шо я знову житиму в своєму житлі постійно, а не набєгами, як татаро-монгольське іго. Прибігла, поприбиралася, спакувалася, знов побігла. І я житиму тут, як раніше, зі своїм малим, і водитиму його сюди в Києві в садочок, ми їздитиме в садочок на трамваї, кожен раз на різному, тому шо в нас тут ходить два трамваї й сьогодні він любить їздити на звичайному червоному, а завтра на швидкому синьому. Це мій найбільший-найбільший план — жити у своєму звичному житлі зі своєю звичною компанією. 

***

Якщо є сили і можливість жити «тут і зараз», не відкладати на десь-колись, то це насправді прекрасно. І не треба їсти себе або свого сусіда, який наважився підняти голову. Багатьом допомагає почати з дуже базових штук: вішачок з ІКЕА, сковорідка з Розетки, або манікюр. 

***
Знаєш, в мене таке питання, скажи, якщо я вип’ю філіжанку кави зі своєю подругою чи знайомою і ми придумаємо щось іще, чим можемо в цей час допомогти або біженцям, або нашим хлопцям і дівчатам, які на війні, то чим це погано? І скажи мені, будь ласка, якщо я буду там без манікюру, яким чином це допоможе хлопцям і дівчатам на війні? Ці абсурдні речі. Бо тоді ж неможливо жити. Але наші хлопці й дівчата зараз воюють, щоб ми жили. І тоді навіщо їм воювати, якщо ми тут помремо? Або, пробач, засеремось так, що нас не впізнають? (Ну, це ж про абсурд. Це про життя) І коли я в гарному настрої, я більш дієва. І так майже кожен. 

***
Добрий день. Мене звати Гоша Мелюхнов. І що я перше зроблю після перемоги — це одразу поїду до Києва, до свого брата, його дружини, родини й нарешті з ними побачуся. Нарешті їх зможу обійняти, буду дуже довго плакати від радощів і буду з ними постійно, весь найближчий час, мабуть. Може навіть в Київ переїду, ну, не знаю, як вийде. 

Буду з ними гуляти повсюди, де ми не були в Києві, буду з ними говорити, говорити про різне. Про те, що ми не проговорили до цього, постійно будемо з ними спілкуватися. Я дуже за ними скучив. Зараз, мабуть, єдині близькі люди, які в мене залишилися. З рідних. А ще я, мабуть, влаштую якісь шашлики зі своїми сусідками з під’їзду, з якими я разом сиджу, сидів у сховищі. І ми будемо вже святкувати, ми будемо вже веселитися, мабуть, щось там випивати, гомоніти, про щось говорити. А особливо з однією моєю сусідкою-подругой, з якою я познайомився — Вікторія Іванівна. Вона мені розповідала про свого дідуся, який написав книжку, але так її і не видав. Вона мене дуже зацікавила, я би хотів, щоб якось склалося з тим. Там дуже цікава історія його життя в різних регіонах України й це було би кльово, якби ця книжка вийшла в світ. 

Я знаю, що з’явиться багато військової літератури після цього, присвяченої війні і всьому цьому, але така книжка теж потрібна, я думаю, і вона буде цікавою.

І звісно ж як поціновувач стендапу я буду ходити абсолютно блін на всі стендапи, які тільки можливо. Бо я… Я буду ходити на відкриті мікрофони, я буду там лажати, погано, хєрово жартувати, в мене шось буде не виходити, але я буду від цього кайфувати і це буде, це буде моє заспокоєння. Я буду ходити на виступи своїх друзів і знайомих, з якими я спілкувався постійно онлайн, яких я там задовбував своїми вогниками й своїми реакціями в сторіз. І за допомогою їх теж підтримував свій бойовий дух, так би мовити. Не паявся дуже сильно від цього, що відбувається навколо. І я буду їм дарувати книжки. Я люблю дарувати людям книжки. Я їм теж буду дарувати книжки кожному про шось своє. Якось так. 

І я не знаю. Мабуть, для мене буде дуже важливо якось побачитися або хоча б поспілкуватися хоч трошки зі своєю колишньою дружиною, з якою я якийсь час тому розійшовся через свою недолугість, м’яко кажучи, й через те, що я виявився поганою людиною. Але я хотів би перекинутися з нею хоча б парою слів з нею і з її донькою, звісно, якщо вийде. Якось так.

Це те, що я найближчим часом хочу зробити і… блін, хочу заспівати якусь пісню десь в караоке. Але я знаю, яка це буде пісня. Це буде пісня Раїси Кириченко «Я козачка твоя». Я буду дуже голосно її співати, буду від неї кайфувати, бо це просто буде класно, бо це буде перемога, це буде кінець війни і я буду щасливий, сподіваюся. І не буду думати про смерть.

Я багато думав про смерть ще до війни, і про різне таке. Про самогубство й всякі такі штуки дурацькі. І я сподіваюся, що таких думок стане менше. І я, я буду просто жити. Якось так.

***

Ключові речі, які були в цьому епізоді і які хотіла б ще раз проговорити для нас усіх: планувати і мріяти про маленькі штуки і грандіозні речі, навіть у найтемніші часи — це чудово. Не мати сили і віри у це — теж окей. Попити кави з молоком, купити нову футболку чи підстригтися — не гріх. Від цього людям на передовій у Маріуполі чи Херсоні гірше не стане. Як і краще не стане, якщо ви будете їсти себе або ближнього свого. Головне після цього — взяти себе в руки і робити свій кусок роботи, який допомагає країні і нашим співгромадянам дати відпір неадекватним сусідам.

У наступному епізоді поговоримо про війну і дітей. Своїх у мене немає, але є у близьких друзям. І спостерігаючи за ними третій місяць розумію, наскільки це безмежна відповідальність і складне завдання: спробувати вберегти свою дитину від війни.