Незалежна спільнота подкастів «Радіо Поділ» від початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну призупинила свою діяльність. Співзасновник спільноти Павло Бондаренко розповів про те, як війна вплинула на його життя, чому він поки не займається продюсуванням подкастів, як «Радіо Поділ» перетворився на «завод без людей» та які питання перед ним поставила війна.

Наша розмова була записана у місці, яке Павло орендував для роботи «Радіо Поділ» нещодавно. Тут проходили записи подкастів, зустрічі спільноти та команди. Якщо раніше тут можна було побачити столи з технікою для запису та звукоізоляцію на стінах, то зараз тут стелажі з дронами і активними навушниками, коробки, у яких можна знайти будь-що від коліматорних прицілів і тепловізорів до ліхтариків і скотчу. Тепер це – волонтерський хаб, в якому працюють і живуть Павло, його дівчина та мама.

Ви можете фінансово підтримати українську армію через Павла і його колег – реквізити за цим посиланням.

Цей текст – переказ розмови в рамках епізоду подкасту «НеРадіо».

Також читайте і слухайте: Подкасти і війна. Як The Ukrainians Audio адаптувалися під нову реальність

Цей текст також є англійською.

До 24 лютого «Радіо Поділ» був в стані свідомого божевілля.

Тобто я знав, що буде війна і два місяці до цього готувався, але для РП ми готували чотири нових подкасти, зробили редизайн сайту і перезапустили його. Було дуже багато ідей по трансформації з подкастоцентричної організації до спільнотоцентричної. Планували робити подкасти тільки як один із продуктів. Водночас мені було важливо якомога більше встигнути до початку війни: заархівувати усе, що можна було і показати максимум з того, що відбувалося у наших головах. Тому що зараз ці подкасти максимально неактуальні, вони лежать мертвим вантажем на жорстких дисках і на хмарних середовищах. Я планую показати їх лише патронам РП, які досі нас підтримують. І в мене зараз великий внутрішній конфлікт щодо майбутнього спільноти.

Наша ідея була у тому, щоб розвиватися навколо спільноти і довіри. Тобто люди підтримують грошима джерело інформації, розваг, змісту в їхньому житті. Така собі точка нормальності, яка дозволяє їм орієнтуватися в світі. При цьому отримувати афірмацію, що в них все окей, що вони окей, і що це можливо світ трішечки такий дивний, а не вони. Будували це все на основі подачі об’єктивної інформації і opinion-editorial. Ми думали, експериментувати, планували почати рухатися у бік окремої розсилки.

Ми мали стати невеличкою медіакомпанією, яка заточена під інтереси спільноти і підв’язана під контекст конкретної геолокації, під контекст Києва і спільноти, навколо якої ми всі крутимося. Була ідея завдяки цьому виховувати проактивну поведінку учасників спільноти, закладати думку, що можна не лише споживати, а й виробляти. Усе це зашивати в механіку, коли людина проходить кожен крок, який ми для неї задумали, і окрім того, що стає більш лояльною до нас і платить більше грошей, ще й отримує софтскіли, які ми б хотіли бачити в людях.

Наразі «Радіо Поділ» — це завод, у якому стоїть все обладнання, але в ньому немає людей. Це законсервована будівля в хорошому стані, але вона нічого не виробляє і тому, як і все, що лишається без нагляду, потихеньку починає деградувати.

Усі роз’їхалися, всі в безпеці. Деяких людей ця фаза війни застала просто за кордоном, вони там лишилися і допомагають. Ще на початку ми списалися, уточнили чи все окей. До теми РП я зараз і не повертаюся, тому що я відчуваю свою більшу користь у волонтерстві, яким займаюся.

Перші три дні я конкретно був у ступорі. Я не розумів чим займатися, не розумів що взагалі далі буде, але був готовий до різних сценаріїв. Умовно кажучи, йти пішки десятки кілометрів. Але коли незнайомі люди почали мені писати «привіт, куди тобі скидати гроші?», я подумав, що з таким своїм паралічем дію безвідповідально. Якщо люди мені довіряють, то це треба застосовувати і щось робити. Від РП лишився офіс, який став волонтерським хабом. Це і склад, і сервісний центр, у якому робимо підготовчі етапи для всієї техніки та обладнання. Не просто віддаємо коробки, а усе перевіряємо, налаштовуємо, апргейдимо. Також це місце є логістичним хабом, тому що у нас є мережа різних волонтерів з інших міст, які використовують це місце в Києві.

Зараз є запит на систематизацю, так само як і в свій час з РП: на початку це просто ривок, а далі вже потрібно думати.

Я накопичую сили і намагаюся вирівняти розпорядок, аби не було вічного дня сурка. Зараз сплю на матрасах, які зняті зі стін студії, бо поки не відчуваю, що хороша ідея системно ночувати вдома.

Комфорт зменшений, роботи більше, тому на інтелектуальний продукт поки що не вистачає сили. Мене бісить 90% відеоконтенту, який я дивився до цієї фази війни. До подкастів я взагалі не торкаюся, тому що attention span, тобто здатність фокусуватися на чомусь дуже маленький. Зараз максимум, коли роблю щось монотонне, це, мабуть, 30 хвилин на день. І це буває раз на кілька тижнів, коли приїжджає велика поставка коптерів чи рацій. І це насправді мій улюблений час: вночі, коли вже нікого нема і ніхто не дзвонить, включаєш собі колоночку, музику, і просто 15 чи 20 разів розкриваєш коробку, дістаєш з неї якісь штуки, збираєш їх. Це єдиний час, коли я міг би слухати подкасти. Але я настільки перевантажений інформацією, що просто не можу це робити.

Коли ти в такому стані, то важко зрозуміти, що є люди, в яких є багато монотонної роботи і їм було б прикольно щось послухати. Бо я буквально дивлюся ютуб в якості втику на 10 хвилин, щоби внутрішньо заспокоїтися. Стиль життя дуже сильно змінився і це певний спосіб трішечки себе розслабити. Тому я взагалі не уявляю себе в ролі людини, яка має системну щотижневу передачу на ютубі чи подкаст. Я скоріше подумав, що було б мудро почати збирати якийсь матеріал. Власне, як колись було із «Доступом» (подкаст Павла про технології та суспільство – ред.) Він народився з певного періоду спостережень. І, можливо, зараз є сенс ввести дисципліну формування нотаток, рефлексій, може воно з часом виросте в якусь історію.

У мене є певне почуття, що зараз не прикольно рефлексувати. Рефлексії зараз достатньо.

І є дуже тонка межа між attention whoring і рефлексією. Часто здається, що мене забагато, тому я не відчуваю внутрішнього права говорити на такі теми, ще й достатньо абстрактні, аби були зрозумілі великій авдиторії.

Насправді війна — це питання: а що ж я взагалі роблю зі своїм життям? Що б я хотів робити зі своїм життям? І я зрозумів, що не маю на це впевненої відповіді, яку я мав до цієї фази війни. Я відчуваю тиск очікування, бо люди навколо звикли, що я виступаю голосом поміркованості та раціональності. Як людина яка може щось сказать по ділу, яка трохи заспокоїть, розслабить, навіть якщо це якийсь лютий п****ць. Я відчуваю тиск, але не зовсім розумію, чи хочу це робити. Я взагалі зараз не знаю, що я хочу робити в житті.

Класика жанру зараз це коли ти домовляєшся з п’ятьма людьми протягом дня щось зробити, а потім вони приїжджають протягом 10 хвилин. Я почав з цього виходити і подумав, що потрібно унормувати день, розуміти приблизний розклад, повернути час для себе.

Чисто психологічно, мені здається, що зараз важливо усім зрозуміти, що основою стабілізації буде не повернення до довоєнної київської рутини, а будування нової.

Щоб, умовно кажучи, не уникати думок про розбиті будинки і що може прилетіти в будь-яку секунду, а активно сприймати це. Приймати, що так воно є, і все одно пробувати реалізовувати свої плани.

Зараз у мене найбільший план – це на три тижні вперед, бо є запланована задача купити дрон, а вони тільки наперед й купуються. І це все робиться зі зібраним рюкзаком, щоб у будь-який момент мати можливість знятися і зустрічати новий п****ць максимально готовим.

Цей текст також є англійською.

Також читайте:

Як аудіо допомагає розповісти історію: лекція Олексія Кушніра

Який вигляд має сценарій наративного подкасту: приклад «На межі»

Як обрати платформу для ваших подкастів?